І

                                                                  Книга перша

                                                                       ДАША

                                                                      Розділ 1

   Іван вдавав, що уважно слухає Оленку. Він не перебивав її. І ще вечеряв. Креветки під вершковим соусом були дуже смачними. Іноді він кивав, відповідав «так» чи «ні» залежно від ситуації, але думав виключно про креветки.

- Ти взагалі мене слухаєш, Єгоров? - запитала Оленка.

Мабуть, його «так», «ні», чи «звичайно» не співпало з її питанням. Оленка була типовою білявкою. Все як в анекдоті: невиліковний гламур, лялькова краса, відсутність мізків. Але іноді вона виявляла надзвичайну кмітливість.

- Звичайно, я тебе слухаю, - збрехав Єгоров і відпив віскі зі склянки. Насправді слухати Оленчину балаканину - це ж смерті подібно! На побаченнях з Оленою, цілком зрозумілих побаченнях для дорослих, Іван привчив себе не пускати її балаканину у свої мізки. Потім же захворіти можна!

 Сьогодні у нього був дуже непростий день. Паршивий день. Мазур провалив презентацію для німців, потім приїхали журналісти і ставили купу запитань щодо його нової ділянки, біля якої активісти з партії зелених третій день поспіль проводили свої мітинги. Проводили досить професійно: з гучномовцями, з транспарантами та купкою залучених і проплачених пенсіонерів. Вимоги були незрозумілі. Чи то він зі своїм будівництвом вирізав сосновий бір у них під вікнами, чи то зазіхав на землю історичного і культурного значення, чи ще чого. Іван, сосновий бір, звичайно, не вирізав, і ні на що не зазіхав. Просто купив ділянку з пустирем-смітником і там збирався збудувати спортивний центр. Кому він там заважав зі своїм спортивним центром – незрозуміло. Усі документи в нього були у порядку – усі домовленості згідно із законом.

- Іване, у п'ятницю з Парижа прилітають мої батьки, а ти навіть не слухаєш мене, - сказала Олена ображено.

- І що? — спитав він, вирвавши себе з важких думок. Налив ще віскі, - Щось я ніяк до пуття зрозуміти не можу. Ти про що?

Євдокія Федорівна дуже не любила, коли він пив за кермом. Залишається сподіватися, що бабуся вже спатиме, коли він приїде додому.

- Як про що? Про те, що перед весіллям тобі потрібно познайомитись з моїми батьками! Вони прилітають із Парижа в п'ятницю, і мама вже замовила мені в каталозі весільну сукню… Мені вона дуже пасує.

Іван ледь не поперхнувся віскі від цієї новини і подивився на Оленку з подивом. Здається, цього разу він пропустив багато чого цікавого з її балаканини.

- Перед яким весіллям, Лєно? - запитав він.

Захотілося курити. Згадавши, що сигарети в машині, в бардачку, Іван роздратовано глянув на годинник, потім на зблідлу Оленку. Дитячий садок якийсь! Вона, що, вирішила, що він збирається з нею одружитися?! Серйозно?

- Єгоров, ти, що, жартуєш? - запитала вона тремтячим голосом.

- Ні, - відповів він спокійно, - Здається, ти не в собі трохи, чи що? Щось нафантазувала собі. Ми, що, збиралися одружитися? Щось не пригадую.

- Але, як же... Ти казав, що непогано було б разом поїхати до Швейцарії, на лижі, і я подумала...

- Швейцарія та лижі ніяк не в'яжеться з весіллям, Парижем, і твоїми батьками, - твердо відповів Іван. Оленка почала його дратувати. Потрібно було ще раніше з усім цим покінчити, а не чекати, поки вона заміж за нього збиратиметься.

- Ти, що, мені брехав, Єгоров? - тихо і вкрадливо запитала Оленка, - Я, як остання дурепа, всім своїм подругам похвалилася! І обручка! Ти ж обручку мені подарував!

- Лєно, цю обручку я тобі подарував просто так. Вона не весільна. Чоловіки іноді щось дарують своїм коханкам. Ми дорослі люди. Не розумію, як тобі взагалі могло спасти на думку, що я збираюся на тобі одружитися?

- Яка ж ти сволота, Єгоров! - крикнула вона, схопившись. У ресторані почали з цікавістю дивитися на них. Ангел, який до цього ніжно і лагідно йому посміхався, стрімко почав перетворюватися на очах у демона.

- Тобто, весь цей час ти навіть не збирався…, а просто використовував мене?! – пискнула вона.

- Не кричи, - Іван спробував її заспокоїти, але Оленка кинула на стіл зім'яту серветку і з викликом подивилася на нього.

- Ну, і котись ти до біса! Ти мені зовсім не потрібний, недоумку!

Єгоров спокійно відпив ще віскі, з байдужістю дивлячись на неї. Хочеш дізнатися правду – розлюти людину. Відвідувачі ресторану перешіптувалися, поглядаючи на них. Оленка вийшла з-за столу.

- І в ліжку ти нудний! - крикнула вона насамкінець і пішла до виходу.

Іван посміхнувся. Ось чого він не очікував, так не очікував! Здивувала Оленка. Він думав, що розлучиться з нею по-тихому, без сліз та істерик, що вони полюбовно розійдуться, як у морі кораблі, побажавши один одному успіхів та щастя в особистому житті. Мабуть, він щось не додивився в ній.

      Попросивши рахунок, Іван байдуже відреагував на розуміючу посмішку офіціантки, яка ніби висловлювала йому своє співчуття, що в ліжку з ним нудно. Єгоров залишив їй щедрі чайові, пішов до виходу, взяв у гардеробі своє пальто. На нього все ще з цікавістю дивилися присутні в ресторані люди, але Івану було всеодно.

    Годинник показував без чверті дванадцяту, коли він сів у машину. Ішов сніг, і якось одразу похолодало. Він вставив ключ у замок запалювання і джип забурчав. Поступово салон почав наповнюватись теплом. Іван нарешті закурив і виїхав зі стоянки. Тепер додому. До Євдокії Федорівни. Він дуже любив свою бабусю. Євдокія Федорівна замінила йому батьків, коли Івану було чотирнадцять. Батька свого Іван не пам'ятав. Від бабусі він знав, що батько покинув маму, коли дізнався, що вона вагітна, і що в нього, в батька, вже була десь інша родина. Після його народження, ставши матір'ю-одиначкою, мама Івана втратила сенс у житті. Із кафедри інституту лінгвістики її звільнили. Професор цієї самої кафедри, одружений і досить відомий чоловік, батько Івана, прибрав геть з очей проблемну коханку.