Розділ I. ПОЧАТОК

                                                                        ПОЧАТОК

Я народилася в маленькому селі, де кожен день пахнув землею, сонцем і вільним повітрям.Там ранки починались не з будильника, а з пташиного голосу за вікном, а вечори — з тиші, яка не лякала, а заспокоювала. Село навчило мене слухати. Не лише людей — себе.

Мої батьки були для мене цілим світом. Не ідеальним, але справжнім.Мій тато був високий і чорнявий, з глибокими синіми очима, в яких завжди було більше, ніж він говорив.Умів бути сильним без жорсткості і строгим без холоду. Тато ніколи не вчив нас словами, він вчив прикладом. Працьовитістю. Терпінням. Умінням мовчки нести відповідальність. Його любов не була гучною, але вона була надійною — як земля під ногами. Мама була невисокого зросту, з карими очима і короткою стрижкою, яку ніколи не змінювала, ніби не мала на це часу. Вона завжди була чимось зайнята — кухня, дім, діти, турботи, справи, які ніколи не закінчуються. Здавалося, вона вміла бути всюди одночасно. Вона розчинялася в нас повністю, віддавала останнє, навіть коли сама втомлювалась до тиші. Її любов була іншою — теплою, щоденною, живою. Вона проявлялась у дрібницях: у тарілці з теплим супом, у випраній сорочці, у погляді, який завжди питав без слів: ти в порядку?
Якщо тато був нашою опорою, то мама була нашим серцем. Вона не навчила мене берегти себе — вона навчила мене берегти інших. І, можливо, саме тому я так часто забувала про власні межі. Саме тому я вміла любити без залишку, не рахуючи, не зупиняючись, не думаючи про наслідки.
Вони були різними, але разом — цілісними. У їхній любові не було ідеальності, зате була справжність. І я виросла в цій атмосфері — між татівською тишею і маминим теплом. Між силою і турботою. Між умінням мовчати і бажанням віддати все.
І, можливо, саме з цього почалося моє розуміння кохання.
Не як казки, а як щоденної присутності.
Як вибору.
Як нескінченності.∞
 — Світлано, допоможеш мені з борошном? — кликала мама, коли я намагалася намалювати на підлозі черговий ескіз.
— Зараз, мамо! — відповідала я, швидко прибираючи фарби.
— Ти завжди з фарбами, навіть коли треба працювати! — сміявся тато,беручи листи з малюнками  .
— Я ж художник, тату! — сміялася я, втрачаючи рівновагу і хапаючи його за руки.

Сестри й брат були поруч. Ми були зовні дуже схожі , які виглядали як одне ціле. Але всередині ми були зовсім різні. Кожен із нас мав свій спосіб відчувати, думати, мріяти. Попри це, усі ми були добрі до світу, навіть коли світ інколи здавався жорстким. У дитинстві ми були неймовірно близькі. Грали разом, ділили секрети, сміялися до сліз, навіть сварки швидко перетворювались на дружні обійми.Але з часом життя розкидало нас по своїх дорогах. Дорослішання принесло нові вибори, нові шляхи. Ми почали рідше бачитися, рідше спілкуватися. І це мене дуже пригнічувало. Я відчувала, що частина мене віддаляється разом з ними, що дитинство відходить безповоротно.Мій брат завжди мріяв:

— Коли виросту, куплю машину і буду всіх вас возити!

Я слухала його мрії і мріяла своїми: малювати, писати, створювати світ, де почуття важливіші за правила. Я любила бути на самоті, спостерігати за світом і занурюватися у свої фантазії.
Ще тоді, коли не знала, ким стану і куди приведе мене життя, я вже вміла тікати у власні думки. Мрії були тихими, несміливими, але впертими — вони жили в мені навіть тоді, коли я боялася їх озвучити.  Я росла з відчуттям, що світ більший, ніж місце, у якому я була. Що десь там існує інше життя — моє. Але водночас я дуже боялася. Не світу — себе. Своїх бажань, своїх страхів, своїх надій. Боялася зробити крок і зрозуміти, що помилилася. Боялася залишитися не на своєму місці й не з тими людьми.Я ще не знала тоді, що страх — це не слабкість.
Я сприймала його як перепону, як знак зупинитися. І часто зупинялася. Але навіть у ці моменти щось усередині не давало мені спокою — тихий голос, який постійно нагадував: ти створена для більшого, ніж просто звикнути.

Насправді не шукала пригод і не мріяла про гучні історії. Я просто хотіла відчувати. Жити не навмання, а по-справжньому. Ще не знаючи, що попереду будуть і злети, і падіння, і кохання, і втрати, я вже тоді несвідомо починала свій шлях. Шлях до себе.

Школа принесла нові знайомства, друзів. Різних. Тимчасових і тих, що залишили слід. Ми сміялися, ділили секрети, сварилися і мирилися, як це буває у дитинстві. Але навіть серед людей я часто була сама з собою. Не самотня — просто внутрішньо окрема. Я дивилась на світ ніби трохи збоку, запам’ятовувала деталі, слова, інтонації. Тоді я ще не знала, що колись це стане моєю силою. Але мої думки завжди поверталися до творчості. Малювання стало моїм світом, а вірші — способом відчувати себе живою.

— Світлано, а ти знову сама? — питала однокласниця, бачачи, як я малюю на перерві поки всі діти у щось граються.
— Так… — тихо відповідала я. — Мені це приносить спокій,так готуюсь до наступного уроку.

І навіть тоді, серед шкільного шуму, серед друзів і сміху, я почала відчувати, що серце хоче більше: мрії, кохання, щирість, свободу. Що колись прийде момент, коли потрібно буде зробити вибір: чекати чи жити.

 Село навчило мене любити просто. Без умов. Без очікувань. Можливо, саме тому я так легко повірила в кохання пізніше. Можливо, саме тому я навчилась чекати.

Коли я поступила і переїхала в місто, мені здавалося, що я залишаю лише дім. Насправді я залишала цілу себе — ту, дитячу, наївну, чисту. Я ще не знала, що місто навчить мене іншому: сумнівам, падінням і коханню, яке змінює все.

Саме там почалася історія, яка перевернула моє життя.
Але це вже був інший етап. Інша я.