Там де почався я

 «По той бік мене»

    Автор: Erik Sas

    Місто: Ужгород

                            Передмова

Ця книга — не лише про мене. Вона про багатьох, хто ніс у собі світло навіть у темні часи.

Я пишу не для того, щоб шокувати — я пишу, щоб звільнитись. І, можливо, щоб хтось, читаючи ці рядки, зрозумів — ти не один.

---

    Розділ 1 — Там, де почався Я

Я народився вночі. У тиші, яка не лякала а обіймала. Це було в Ужгороді — місті з м’якою душею, де навіть дощі мають свій ритм. Мій перший вдих був тихим, але усередині — я вже кричав. Не від болю. Від усвідомлення, що в цьому світі мені доведеться навчитися бути собою.

Моя мама, Лілія, — це світло. Вона завжди була поруч: в побуті, в думках, у мені самому. Її обійми — це місце, де не потрібно слів. Коли я засинав у неї на колінах, а вона гладила мене по голові — світ був цілісним. Вона — моя опора, моя тиха сила, що тримає мене досі.

Тато... Його звали Ернест. Але слово «тато» в моєму серці довгий час залишалося порожнім. Я не знав його підтримки, не чув його голосу поруч, коли мені було страшно чи боляче. Я був для нього ніби тінь. Чужий серед своїх.

Пам’ятаю свій дев’ятий день народження. Свято, гостей, очікування торта від названої бабусі. І той момент — я дмухаю на свічки раніше, ніж тато встигає зробити фото. Його удар. Моє тіло відлетіло від стола. Тиша за столом. Я підвівся і сказав спокійно, як для дев’ятирічного хлопчика: «Коли я виросту — я поверну тобі твою монету.»

Але попри це — у мене було дитинство. Мої любимі сестрички: старша, яку звуть Інга, і молодша — Іболя. Поринувши у спогади, згадую моменти нашого дитинства у будинку, якому ми проживали певний період часу, який, я думаю, буде пам’ятати вся наша родина... Це було як в якомусь фільмі.

Ми ганяли по величезній кухні у двоповерховому будинку. Пам’ятаю, всередині у нас була сауна і басейн, в якому ми полюбляли поплавати 😊 Ми сміялись, плавали, ховалися в саду, збиралися родинами за довжелезним столом. Готували разом, сміялись разом.

Музика була скрізь. У нашій родині майже всі — музиканти. І вечори з живою музикою — це була магія. Я був мрійником, спостерігачем. Я вчився бачити світ неочевидним. Любив природу, малювати, танцювати, писати вірші... і мовчати — коли світ шумів.

Десь там, серед дощів Ужгорода, саду й тиші маминої присутності — почав формуватися Я. Той, хто завжди трохи осторонь. Той, хто спостерігає глибше, ніж здається. Той, хто народився по той бік себе.

---

Розділ 1.5 — Те, що боліло тихо

Я часто чув, як він кричав на маму. Іноді, коли вони йшли в гості на свято чи ресторан — люди заздрили. Через дім, гроші, через татовий розум і мамину красу. І найбільше зло приходило не від чужих — а від тих, хто поруч. Його знайомі, його родичі... Вони, мовчки чи навмисне, підбурювали сварки. І коли в нього «зривало дах» — це було страшно.

Він міг ударити маму — але бив так, щоб не було видно слідів. Одного разу пішов на неї з ножем, а вона в той момент тримала меншу сестру на руках. Одна секунда — якби не встигла відхилитись...

Іншого разу прийшов додому п’яний. Почалась сварка. Він увімкнув дриль і пішов на маму, хотів просвердлити її. Добре, що шнур висмикнувся з розетки... Я стояв розгублений і плакав. А менша сестра — з характером — вискочила ззаду і почала бити його маленькими ручками по голові. І він зупинився.

Для всіх ми були ідеальною сім’єю. Зовні. Але те, що творилось всередині — знали одиниці. І навіть ті — мовчали.

Він займався валютним бізнесом. У домі завжди була готівка, приходили дивні люди — з погрозами або люди з якими він проводив різні види махінацій. Приводив повій яких він продавав за кордоном, деякі навіть жили в нас як «няньки». Ми, малі, раділи, насправді думали що вони наші няні . А мама? Уявляю як вона себе почувала.Вона мовчала, бо не було виходу. Ми не раз намагались піти. І навіть тікали в інше місто. Але він знаходив. І повертав. І ми знову були в капкані.

Я був різностороннім хлопчиком: хотів бути поліцейським, щоб карати винних,юристом щоб захищати не винних,музикантом. Співав, грав на скрипці, фортепіано, займався бальними танцями. Але коли сказав, що я зробив вибір і хочу танцювати — почув від батька, що танцюють і обнімаютья «тільки гомосексуалісти». Він змусив мене тоді через ті слова кинути музику, і я все одно обрав танці. Не через впертість — через себе,через принципи.

---

       Розділ 2 — Світло і Тіні

У житті бувають моменти, які залишають шрами глибші, ніж час. Один з них — я ніколи не забуду.

Це був звичайний день. Тиша, що раніше була затишною, раптом стала тривожною. У двері постукали. Незнайомі обличчя. Холодні голоси. «Ми нові господарі цього будинку. У вас є місяць, щоб звільнити приміщення.»

Мовчання повисло в повітрі, мов сніг у квітні.

Пізніше ми дізналися — батько. Він залишив нам борги. Він віддав наш дім іншим як компенсацію за те, що не зміг повернути. Він пішов. До коханки. Без слів, без пояснень. Залишив нас — мене, маму, сестер — на вулиці. У прямому сенсі. Без даху. Без дому. Без опори.

Я не плакав. Не кричав. Усередині щось замерзло — і в тому холоді я почав дорослішати. Занадто рано. Я бачив, як мама тримається. Як не падає. Як ховає сльози вночі, коли думає, що я сплю. Я бачив, як наш будинок — той, що колись був наповнений музикою, ароматами, сміхом — більше не належить нам.

Але серед тієї темряви було світло. Моя мама. Вона тримала нас разом. Навіть коли земля йшла з-під ніг — вона стояла. А я дивився на неї — і вчився. Тримати. Терпіти. Не ламатися.

У ті дні я почав більше писати. Мовчати. Спостерігати. В мені зародилася тінь, але й світло теж. Я зрозумів: іноді біль — це насіння сили.

Той дім ми втратили. Але щось у мені залишилось стояти на його фундаменті. Те, що не можна відібрати.

Той момент навчив мене: ніхто не врятує тебе, поки ти не вирішиш врятувати себе. А ще — що втрати створюють місце для справжнього.