ГЛАВА 3 «Хибний фінал»

Кров застигла в жилах хлопчика і він відчув, як по його спині тече холодний піт. Батько побачив, що його син був у напрузі, але вважав, що це через поїздку до села тому просто промовчав.
— Тату..може ми повернемося..д-додому? — тремтячим голосом сказав Костя, а на його обличчі можна було прочитати справжній тваринний страх. І це було занадто помітно, щоб причиною було село.
— Тобі зле? 
— Ні.
— Тоді в чому справа, чорт би його забрав! 
— Нам потрібно розвернути машину, тату, будь ласка!
   Все сталося занадто швидко: суперечка батька та сина, а потім щось влетіло їм у машину, щось темне і нелюдське. Автомобіль не встиг зупинитися і вони втратили керування, влетівши в ліс. Сім'я знепритомніла і все стало, як уві сні: темно, нічого не відчувається, лише страх. І все. Це..кінець?
***
   Цього дня на кладовищі прощались не тільки рідні, але й вся природа навкруги: птахи зупинялися на деревах поблизу; вітер зупинився, поки все не закінчилося. Небо вкрилося чорною ковдрою, яка одягла навіть хмаринки поблизу. Яма, яку розкопали для померлого, була такою важкою для рідних. Труну почали опускати вниз, засипаючи її товстим шаром ґрунту, а зверху вкриваючи вінками. Поки рідні благали людину не покидати їх — інші вже обмивали кістки, майже всюди чувся шепіт про сім'ю, що розбилася на машині і потрапила до лікарні, через численні поранення.
— Люба моя, ти як? — підійшла тітонька до Олени — мами Костянтина, — Якщо потрібна допомога ти кажи. Допоможемо чим зможемо.
— Все гаразд. — сказала жінка, вбита горем. Її голос тремтів від сліз, але самих сліз не залишилося. Вона вже все виплакала, — Поки що нічого не відомо, але я впевнена, що вони живі. Сьогодні я повинна навідатися до них.
***
    Свідомість повернулася шматочками до Кості. Він пам'ятав лише те, що вони їхали в село, потім хлопчик побачив якийсь силует і аварія. Кімната була занадто світлою: настільки, що вона майже осліпила пацієнта, що тільки прийшов до тями. До вени була прикріплена крапельниця з ліками. Костянтин почав підніматися на ліктях, але тіло пробило спалахом болю. Почувся крик. Медсестра відразу забігла до палати:
— Отямився! — сказала вона та підбігла до хлопчика, — Сиди, сиди! Тобі не можна робити великі фізичні навантаження бо твоє тіло занадто слабке. — Вона допомогла йому сісти і повідомила головного лікаря про це.
   У кімнаті стояв запах чогось приємного, ніби фрукт якийсь, а також аромат різних медикаментів. Майже в самому куточку було вікно, а на ньому жалюзі, щоб сонце не світило занадто сильно.
— Що трапилося? Де тато і чому ми тут опинилися? — запитав тихенько хлопчик.
   Медсестра сіла біля нього, щоб здаватися на одному рівні і почала свою розповідь:
— По-перше, сталася аварія. Поки що невідомо, як саме. Швидку допомогу викликав сам автомобіль, коли зрозумів, що руху в салоні немає. Твій батько молодець, що налаштував його так. — пауза, — що сталося з татом? Він отримав тілесні пошкодження, але чогось занадто серйозного немає. Його перевели в сусідню кімнату. Як тільки ти одужаєш хоча б трішки — ми тебе відведемо до нього. Не хвилюйся.
     Медсестра поставила свою долоню на верхівку волосся хлопчика та мимоволі погладила його, щоб той занадто не хвилювався — для його стану це зараз вкрай небезпечно.
***
   У коридорі почувся знайомий лагідний голос — це була Олена, вона дізналася, що її син прийшов до тями і відразу відкинула всі справи. Зараз для неї найголовніше — це побачити сина та чоловіка, які ледь не померли через когось або щось. Двері відчинилися і з'явився силует, знесиленої від горя, жінки.
— Костянтинчику!