ХІІ

Елен розплющила очі. Її ніби хтось штовхнув. Зорі ясно блимали, посміхалися зверхньо, що їм гризоти земні. Відчуття збоку спостерігала, бо чужими валило з ніг. Сарду мокрим носом тицявся в щоку, скавчав жалібно, смутком безмежним вкривав. Розхвилювався бідолаха. Вона простягнула руку, відчула знайомий лоскіт гладенької шерсті, безрадісної радості. Її поранили, здається. Цього б не сталося, але забагато сил на Яреда стратила, не змогла прорахувати підступу за спиною. Завжди вважала, що з-за спини нападають нікчеми слабаки, хробаки слизькі, якими виявилися служителі древнього культу.

З боку вогонь миготів, голову повернула, три пари очей потаємним відчаєм жбурнули, подих перехоплюючи. Солл безумством стріляв, Фолк – застарілим страхом, і тільки Яред – всепоглинаючим полегшенням, любов’ю, хвилюванням, яке нутро висмикує, тривожить.

Спробувала встати, чоловіків своїх заспокоїти, але сама втопилася розпачем та жахом. Одяг на ній розхристаний, різаний нерівними смугами, плечі голі прохолоду вечірню хапають. Вона поглядом рану відшукала, яка майже затягнулася, рожевим рубцем світилася, осяяна багаттям яскравим. І котрий сміливець отаке вкрутив? Відповідь прийшла миттєво. Яред нікого й на милю до неї не підпустить, але як подібне Сарду дозволив. Мабуть, добряче перестрашилися, якщо зуміли домовитися.

Яред на ноги піднявся, важкими кроками розривав вечірню тишу, тріск хмизу, що іскри пускав. Вони в очах чоловіка спалахували, грізно бісилися, розправу незвичну обіцяли. Полум’ям дикого бажання спалювали. Воно з його очей стрибало, її обпікало, незворотністю пришпорювало.

Елен на ноги підвелася, власну силу крихтами збирала, бо розгубила всю, на нього розтратила. Перед очима чудернацьке марево майнуло, серце обірвало. Вона обімліло за голову вхопилася, та одвічної шмати не знайшла, відчаєм захлиналася, порятунку шукала і не знаходила.

Яред зухвало поряд виріс, рукою прядку сріблясту вхопив, між пальцями розтер і до носа потягнув, запахом впиваючись, блаженством німим, що чолом бігло. Елен вперше незвіданим страхом обдало, який найдрібніший м’яз відчаєм скував, жахом єство наситив. Яред насолоду випив, погляд її зловив. Вона чекала побачити там що завгодно, але не відлуння власного відчаю, безпорадності зловтішної, яка над ними кружляла, забавлялася сволота.

- Запах небес. – хрипів Яред, почуттями переповнений. Він прядки між пальцями пропустив, за плече благоговійно відкинув, наче реліквію віднайдену. – Ти розкажеш все. – відрубав беззаперечно.

Елен нарешті повітря втягнула, яке гіркотою смакувало, непохитністю очікуваного.

- Що ти хочеш почути? – голос кволо звучав, ніби чужий, позичений.

- Правду.

- Вона гірка.

- З твоїх вуст прийму отруту.

Не хизується, Елен відчувала. Він розчинився в ній. Став невід’ємною частиною, віднайденим домом, місцем спокою  і одвічних турбот.

- Я не знаю, хто я. – зізналася чесно. – Не знаю навіщо в цьому світі. Батько - Ліс сказав, що мене Боги зіткали зі свого єства і на землю скинули.

- Ти з ними говориш?

- Ні, я лише посланка.

Яред насупився, її відповідь обмірковуючи, темного погляду не відводив, наче загубити віднайдене боявся.

- Твоя рана на очах затягнулася. Я такого ще не бачив, а волосся … - чогось запнувся, очима поїдав, відповідь шукав.

- Я така народилася.

- Ти ж сказала, що тебе Боги зіткали.

- Я в світ прийшла як звичайна людина.

- Як батьки тебе відпустили? З тобою могло статися що завгодно. – обурювався сердито, заочно зненавидів незнайомих людей.

- Не смій засуджувати їх через власне незнання. – різко викрикнула вона, заступаючись за найдорожчих. – Вони не мали вибору. Їх змусили.

- Хто? – різонув не менш грубо. – До чого змусили?

- Вигнати. – шипіла крізь зуби.

Його погляд нетерплячістю спалахнув, яке тілом прокотилося. Елен розуміла, що відповіді його не влаштовують, та інших не мала.

- Тебе? – руки в кулаки стис, іскри люті тамував, зірватися боявся.

- Так.

- За що?

- Бо не така як всі інші.

- Елен! – заревів здичавілим звіром. – Моєї терплячки не стане тягнути з тебе кожне слово.

- Я відповідаю на твої питання. – вищирилася безсило. – Чого ти хочеш? Моя правда така як є. Іншої не маю. 

Під ногами стурбовано Сарду вовтузився, за ними споглядаючи, готовий будь-якої миті кинутися на її захист.

- Чи ти як завжди не хочеш її розказати? – лютував Яред.

Вхопив її за руку, притягуючи до себе, з наміром витрясти кляті слова силою. Але, схоже, забув, з ким має справу. Вона вправно вивернула руку, розмахнулася іншою, націлившись розмазати знахабнілий писок. Яред не розгубився, роки тренувань та війн не можуть минути даремно, ти вчишся зачувати небезпеку ще здалеку, його рука вивіреним рухом зловила твердий кулак дівчини, міцно затиснувши в своєму. Її очі набралися скаженого розпачу, в обличчя Яреда полетів другий удар, який він з легкістю перехопив. Затис руки дівчини навхрест, силу незвідану звідкись взяв, гатив нею навсібіч. Навіть Сарду вмовк, лячно хвоста між ногами сховав, бо те що відбувалося, недосяжним здавалося, тільки двом роз’ятреним душам відоме.