ХІ

Яред

Я стояв посеред високих трав, які пахли дитячими спогадами. З одного боку Арнари, з іншого – Ліс. Мені наче вибір пропонували, куди податися. Я б тут залишився. В дитинство поринув, коли ненависних овець по пасовиську ганяв.

Здаля чиясь фігура замайоріла. Приглянувся, вона наблизилася, чіткі контури окреслила, чорною пеленою волосся обличчя закривала. Елен, здогадався. До неї ринувся, але вона руку вперед вставила, згубивши мій  порив своєю недосяжністю. Все як завжди. Тілом котилися хвилі розчарування, скоро згубить мене безкінечне збудження.

- Тобі йти треба. - говорила вона, але вуста не рухалися. Голос в голові лунав, а я не дивувався. Довіряв їй безмежно.

- Куди?

- Згадай по що ти прийшов. – її очі зеленню палахкотіли, до глибини затягували, пригадати змушували.

Меч! Я бій з Талком прийняти мушу, але де ж його шукати.

- Прямо йди. Два дерева побачиш? Талка там знайдеш. – мовила стиха і в травах загубилася, маревом розтанула, подивом мої думки розїла. Знов її штучки! Якщо виживу, сам приб’ю. Просив же!

Скільки йшов - не знаю. Сонце приємно гріло шкіру, пекучим промінням кістки не плавило, око раділо, дух вільним почувався, жити хотілося. Незабаром вигулькнули дерева. Два великих крона до неба тягнулися, а під одним чоловік сивочолий сидів у білій сорочці, та відчужено поглядом у вітях блукав.

- Сідай. – махнув він на друге дерево, на мене не глянувши.

Послухав, здогадавшись, хто мені перепочинок пропонує.  Дерево приємну тінь розкинуло,  солодку знемогу тілом пускаючи. Я Талка розглядав, вивчав старечі зморшки, які гнучкий зелений погляд прикривали. До рук спустився, що ще силу пам’ятають та вкляк. В ногах чоловіка лежав меч, погляд магічно притягував, єство неприроднім збудженням накривало.

- По меч прийшов? – рівно спитав Талк, звернувши пронизливі очиці в мій бік.

- Так.

- А навіщо він тобі?

Відкрив рота, а відповіді не знайшов. Брови до купи звів, у власні руки втупився. На них крові повно. Що меч мені може дати, якщо моїм стане? Ще крові? Я й так в ній потопаю. Чітко прийшло осягнення, що кривавої влади не хочу.

- До бою зі мною станеш? – вирвав з марева самоїдства сильний голос Талка.

Я очима легендарного воїна гриз, усвідомлюючи, що ніякого бою не буде. Не хотів я йти його шляхом, бездумно чужі життя губити, щоб безмежною владою впиватися. Кривавою владою. Я Елен в темний куток заволокти хотів і щастям впиватися, дітей зростити, яких вона подарує. Тільки вона.

- Молодий, а стільки чужої крові випив. – гидливо скривився Талк. – Сам собі не остогид?

- Остогид, але в мене цінність з’явилася. – розмова в нас дивна виходить, ніби ми давно знайомі і вирішили словом вправлятися, а не мечем.

- Ти її не гідний.

- Так, але спроби стати щасливим гідний. – впевнено заперечив я.

Не йому мене повчати. Я це раніше зрозумів, завдяки Елен, проте втямив. Талка лиш старість та розпач напоумили.

- Забереш меч?

- Якщо віддасте. – повів плечима я. В бій не полізу. Примарна влада не варта здобутого спокою. Чужих смертей.

- Віддам, але натомість твою цінність хочу. – хитро посміхався в коротку бороду.

Я на ноги підірвався, лють сили незвіданої влила, очі пеленою закрила, здоровий глузд з під ніг вибиваючи. Талк також піднявся, але повагом, неприкритою зверхністю сипав, хотів неперевершеною ставністю мій порив задушити, кровопивця мерзенний.

- Собі залиш. – на диво голос мій звучав рівно. – Втішайся, більшого ти не отримаєш.

Я розвернувся і пішов.

- Куди ти йдеш? – вигукнув Талк. – Ми ж уві сні. Без меча ти звідси не вийдеш.

Я вперто продовжував йти. Десь підсвідомо знав, що Елен чекає. Вона не залишить, витягне звідси. Викручусь, не вперше.

- Стій! – вже грізно гримнув старець. Я зупинився, але не повертався. – Меч забери.

Повернувся, дивуючись, що він поруч стоїть і меча в руці простягає. Я хапатися не поспішав, підступ відчував.

- Бери, чого стоїш. – наполягав він.

- Він мені не потрібен, не його хочу. – зізнався чесно.

- А чого хочеш?

- Тепла, любові, прокидатися і в її очах себе бачити. – сипав, як з рога достатку.

- Меч дасть силу її захистити. Право бути щасливим потрібно захищати, він допоможе. – в словах і погляді щирість справжня, ніби хотів дати мені те, чого сам не отримав.

Я меч прискіпливо оглянув, а тоді наважився руку простягти. В очі нескореного воїна дивився, а в них дитяча радість хлюпочеться. Я зрозумів, що бій сам з собою виграв. Талк, як мудрий батько зміг правильні слова підібрати, істинний шлях вказати. Не боячись, взяв славнозвісного меча та в пронизливу чорноту поринув.