***

Храм Талка не вразив. Яред очікував чогось загадкового, таємничого, незвичайного, як скелі Арнара, а натомість пройшовся вузьким входом, криво прорубаним в скелі, за яким відкрився невеликий дворик із трьома сірими будиночками. Складалося враження, що скелі в цьому місці висікли, а з них побудували ці нехитрі конструкції. Їх ніхто не зустрів. Навколо панувала гнітюча тиша, наче жива душа сюди взагалі не заходила.

- Складіть зброю тут. – попередила їх Елен, обіперши свою палицю об стіну. – Вас не пустять з нею в середину.

- А тут взагалі хтось є? – засумнівався Солл.

- Є. – подав голос Фолк, який залишок шляху не сипав веселкою безтурботного базіки. Старатися вже не було для кого. - Вони спостерігають.

- Служителі? – вивчав кожен куточок Солл.

З центрального будиночка  вийшла висока чоловіча постать із довгою тонкою палицею в правій руці, на яку він судячи з усього спирався при ходьбі. Убога сіра плаха, перетягнута поясом із звичайної мотузки, прикривала старече тіло до п’ят. Не дійшовши декілька кроків до їхньої групки, чоловік зупинився, зміряв холодним поглядом вицвілих блакитних очей, удостоївши увагою кожного в рівній кількості. Його сиво-сіра коротка борода стирчала нерівними обрізками, ніби її відрізали тупим ножем і переходила такими ж клумаками у волосся, яке росло лише на потилиці.

- Старі й нові гості, - зауважив скрипучим голосом. Прокашлявся затяжно, мов страждав на хворобу легень. Куточком плахи втер рота, знову піднявши на них втомлений погляд. – Ну, ходімо.

Старець розвернувся і попрямував до будинку з якого вийшов. Яред не став зачіпати старого своїми питаннями. Мовчки прямував. А самого роздирала цікавість. Де ж ці служителі? Скільки їх тут? І як вони тут виживають? Бо як жити поміж скель не уявляв. Десь потрібно брати харчі, воду, одяг. Не повітрям вони ж харчуються.

 Залишок шляху до храму вони пройшли мовчки, зрідка перекидаючись вимушеними фразами. Після колізії з Фоком, намагався окреслити чіткі рамки, в які хлопець явно не вписувався, а тому й розмови з ним було не доречні. Елен в його бік не дивилася. Мовчала. Страшно так мовчала. Повітря навкруги морозила поглядом, в якому застигла погроза неминучого. Невловимого, але звершеного. Як передчуття руйнівної грози. І Яред чесно зізнався собі, що боїться потрапити під лють стихії, яка точно буде направлена на нього.

Старий зник в убогій хатинці без дверей. Отвір світив із середини приглушеним світлом, а Фолк впевнено ступив до середини першим. З близька блоки будівлі мали жовтуваті прожилки і Яред ще раз подумав, що вони будовані із тіла скель, яке розбили та звели потворне місце для життя.

Елен ринулася наступна. В передчутті взріти легенду, Яред набрав повні груди повітря та покрокував на зустріч долі. Його зустріла кімната з малесеньким вікном та дверима по боках. Посеред кімнати звеличувався прямокутний постамент, десь по пояс йому, а на ньому, спираючись на металеві підставки виблискував тонкий, більше схожий на вигнуту шаблю, меч. Просте дерев’яне руків’я обмотане порепаною шкірою, а весь меч притрушений шаром древньої пилюки.

- Це Меч Талка? – розчаровано витиснув Солл, не втерпівши як завжди.

- Розчаровані? – в голосі старого ковзнуло не менш розчарування. – Гадаєте, в простих, непомітних речах не може приховуватися міць тисячоліть?

- А ви не боїтеся, що цю міць дуже легко поцупити? – спитав Яред, не відриваючи погляду від Меча. – Ні вартових, ні дверей.

- Спробуй. Візьми його. – старий зробив запрошувальний жест рукою, а сам старанно вивчав Яреда. – Твій батько не зміг його взяти. А син зможе?

Нутрощі Яреда гупнули на землю, розпласталися калюжами недовіри почутому, щоб піднятися потоком жовчі, яка наповнила рот. Він не міг відірвати здивованого погляду від старого, коли потягнув руку до Меча. То Кред був тут. Але як можна було визнати в Яредові сина цього пройдисвіта. Вони схожі, але ж не на стільки.

Рука затиснула руків’я рішуче. З усієї сили смикнув, та Меч не піддався. Вдруге Яред напинатися не став. Меч не буде його тільки тому, що він хоче. Його потрібно заслужити. А як це здійснити, ось важливе питання. Без магії тут не обійшлось. Меч ніщо не тримало. Приклеїти не можливо. Чи можливо?

Старий не відпускав його погляду, вивчаючи зміну емоції, що котилися Яредовою мармизою. Вицвілі очі з хитринкою точно не вперше споглядають подібне, потішаючись над недоумкуватими йолопами., які вирішили, що вони пуп землі. Так, охорона Мечу не потрібна. Що далі? Як його забрати? Думки лихоманило, але потрібного рішення не знаходилося.

- То як же взяти славнозвісний Меч Талка? – вдаючи саму цнотливість, поцікавився Яред. Погляд не відводить. Здогадався, що це також свого роду перевірка.

- Чи готовий ти віддати найцінніше за бажане? – серйозно вичавив із себе старець, навіть не здогадуючись як серце Яреда вкотре гупнулося до низу, відскочило і загупало у вухах. Та що гупало. Там дзвеніло.

Погляд мимоволі потягнувся до Елен. Там, у Марти, вона ставила це питання йому. І він пройшов перевірку. Тоді його відповідь визначила її подальший вибір. А тепер? А тепер, вона світила його власним відображенням, що загубилося у глибинах очей без кольору. Злегка хитнула головою, підбадьорюючи посмішкою на потрісканих вустах. Вона так мало радувала посмішками його змучене серце. Воно ж, дурне, до болю в грудях рвалося в обійми дівчини, що вбивала власною неприступністю.