***

Канза залишилися позаду. Дзвінкий грім її наковелень ще довго стояв у вухах. На жаль, Фолк зустрів їх на світанку, радісно привітав, а одержимий погляд блакитних очей знову затримувався на Елен більше, ніж потрібно. Вона ще раз прислухалась до своїх відчуттів, налаштовувалася на флюїди Фолка, але вловити агресії, підступності чи елементарних хитрощів не змогла. Обожнювання та одержимість. І все це валилося на неї. Ціленаправлено. Аж, гірко.

Чим довше вони їхали, тим краще Елен усвідомлювала, що Фолк зациклений на ній. Він цього майже не приховував. Постійно намагався втягнути її до розмови, ставив безглузді питання, а вона коротко відповідала та тихо дратувалася. Яред не намагався допомогти. Її не крило його люттю та непохитністю. Схоже, він забавлявся. Ситуація з Фолком тішила самовпевненість полководця. Мовляв, поглянь, цей блазень на тебе слину радості пускає, а ти про пастку торочила.

Так вони минули декілька поселень та заночували в подібному, у старости в хліві, на сіні. Звідси починався підступ до скель Арнара, стрімких та неприступних. Кажуть, що їх так назвали в честь брата Талка. Нібито він підтримав брата, та покинув Батька, щоб будувати з іншими новий світ, без владного Лісу та його непохитного авторитету. Але світ за Лісом був зовсім непривітним та дружелюбним. Право на життя потрібно було здобути та захистити. Арнар не витримав. Повернувся до Батька, благав прийняти назад, але невблаганний Ліс не пустив непокірного сина. З горя, той подався до скель, що височіли над світом, плануючи закінчити життя стрибком у невагомість. Проте, за крок до задуманого, життя привабило неприкаяного своїми барвами, і він залишився в скелях до смерті. Згодом до нього приєднався брат. До скель все частіше почали заглядати неприкаяні душі, що прагнули покінчити з життям. Брати їх підбирали, обігрівали, навчали премудростям Батька, які колись осягнули, а незабаром почали будівництво. Так з’явився храм Талка та скелі Арнара. Вигадка чи брехня, тепер достеменно невідомо.

Спочатку був стрімкий підйом, який вони успішно подолали верхи коней. Дорогою не зустріли жодного поселення, чи хоча б будинку, лиш зарослі поодиноких кущів, за якими й не сховаєшся, щоб нужду справити. Земля піднімалася під копитами коней червоно-жовтою курявою, гупаючи дзвінким цоканням, ніби кам’яними пластами ступали.

Елен не знала цього шляху. Як і Яред насторожено роздивлялася довкола, наче чогось чекала, а воно все не йшло. Фолк їхав попереду, перебував в чудовому настрої і постійно базікав. О Боги, він патякав без зупину! Невже сподівався вразити її своєю дотепністю, обізнаністю, нескінченним потоком словесного проносу.

Потім шлях, пологим вихором, поніс їх до низу, де рослинність стала зустрічатися частіше, а балачок Фолка менше. Після спуску, дорога знову звивалася до гори. У клубках білих хмар здіймалися величні скелі Арнара, відсвічували жовто-бурими боками, наповнювали погляд та нутрощі захопливим тріпотінням ошалілого серця. Скелі здавалися неприступними та напрочуд гарними, злякано близькими та далекими водночас.

- Тут зупинимося. Потрібно напоїти коней. – Фолк без попередження зупинив свого коня, легко зістрибуючи до долу. – Я пропоную залишити їх тут. Далі каміння, а тут вода і трава. Маленький оазис.

- Сумніваюся, що ми їх знайдемо тут, коли повернемося. – резонно зауважив Солл, направляючи свого коня до струмка.

- Візьмемо нових. – непохитно постановив Яред, слідуючи прикладу друга.

Лиш Елен не розділяла їхнього тремтливого захоплення, яким пурхав погляд чоловіків, направлений в бік величних Арнар. Їх не лякала невідомість, бо єство прагнуло скуштувати нової пригоди, що гарантовано подарують таємничі скелі. Доля тварин мало їх хвилювала, тоді як Елен до тріску в очах розривали внутрішні метання. Як залишити Морду? Чомусь до останнього не вірила, що Яред обере цей  шлях, повірить балачкам Фолка, і поставить її перед надзвичайно складним вибором. Вона злізла з Морду, відпустила його до струмка, міркуючи над тим, щоб залишитися і почекати їхнього повернення із храму. Проте, вони можуть не повернутися. Що тоді робити? Фолк може виявитися грабіжником, а в скелях чатують його поплічники. Переб’ють їх, розгребуть добро, яке вони возять з собою. А його не мало. Особливо золота. У Яреда повна торбинка,  ретельно схована в сідельній сумці. Вона також возить його достатньо. Батьки потурбувалися, коли покидала дім. Одним словом, поживитися є чим. Геть не радісні думки обступали чорними хмарами, підкидаючи страшні картинки розвитку подій.

- Залиш Морду і Сарду разом. – почула хриплуватий голос Яреда за спиною. Не почула, коли він підійшов. Стояв близько. Стривожив і без того натягнуті струни. – Вони наглянуть за нашими кіньми і подбають однин про одного.   

Не оберталася. Нервово сіпала край запилюженої плахи, міркуючи над його словами. Вони мали сенс. Але…

- Ми ніколи не розлучаємося, - тихо озвучила своє «але» так, щоб чув тільки він.

Не бачила, відчула крок позаду, який зробив Яреда ще ближчим. Його подих лоскотав шию та вухо, посилаючи табун морозних мурах тілом.

- То лишайся тут. – в голосі нема розчарування. Турбота, повна любові та підтримки. І як здогадався, що її мучить? – І мені спокійніше.

Поряд намалювався Сарду. Не гарчав. Наполегливо тикався мокрим носом в руку, привертав увагу, щоб сказати, підтримати і висловити власну позицію.

Елен присіла, запустила руки в бездоганну шерсть друга, притримавши за шию. Зловила його темний погляд, наповнений мудрістю віків. Втонула там на мить, утворивши німий діалог, з яким прийшло вирішення поставленої дилеми. В погляді друга стояв Яред і схвалення запропонованого ним рішення. Вона не могла залишитися тут, подолавши такий шлях.