ІХ

Яред був злим, змерзлим та невиспаним. А все через неї. Не підступишся. Усі біди від жінок. Палантин знову залишила на ніч, не зняла. Підозріло. Півночі думав про неї, а іншу половину про Меча та його власника. Історії про Талка він не знав. Мама не розказувала. А в Небу та за його межами – Меч – красива легенда, яка свідчить, що ця річ дарує добробут та процвітання краю по той бік Лісу. Кожен мешканець Небу знає, що Великий Ліс ділить світ на два однакових краї. І на тому боці життя краще, бо там наявний Меч. А Елен розказала йому геть іншу історію. Звідки вона її знає, не спитав, надто розлютився. Ще спитає. Обов’язково.

В сірій імлі ранку заворушився Солл, а за ним Елен. Друг повністю оклигав, але говорити про пережите в Лісі відмовився. Вони й не наполягали. Але зашуганий погляд говорив змістовніше, аніж слова. Очищення не буває легким.

Зібралися швидко. Мовчки. Кожен думав про своє і не порушував мовчанку іншого. Елен їхала попереду. Вона тут народилася, тож знає куди їхати.

 Гратися в мовчанку далі стало смішно. Він повинен розуміти куди вони їдуть, і що на них чекає. Довіритися жінці, нехай вона і не зовсім звичайна, не міг.

Вони рухалися вздовж річки, за течією. Дорога вузька, хвиляста. Краєвиди нічим не відрізняються, що тут, що вдома. Трава, дерева, сонце, річка. Якесь розчарування бриніло в думках. А чого він, власне, чекав? Білих дерев, червоної трави та молочних рік.

- Елен! - погукав, коли порівнявся з нею. – Як далеко до храму?

Вона не повернулася до нього. Злиться. Ну і нехай. Хоч якось емоція, а то як стіна.

- П’ять – шість днів, – відповіла байдуже.

- А зараз куди ми їдемо?

- Скоро доберемося до Баклі. Нам потрібно поповнити провізію.

- Це місто?

- Так.

- Там приймуть золото? – поцікавився стримано. Її небагатослівні відповіді доводили до сказу. Чи настане той час, коли вони зможуть розмовляти спокійно, відверто?

Елен кивнула, а тоді продовжила:

- Приймуть. Цей бік Лісу нічим не відрізняється від того.

- Та ну! – глузливо фиркнув він.

Нарешті вона повернулася та іронічно вигнула тонку брову.

- А що ти чекав тут побачити?

- Не знаю, – чесно зізнався Яред, – Мені здавалося, що люди тут живуть краще.

Елен задумливо хмикнула.

- Як хто. Єдина відмінність від того боку  - це територіальний устрій. Тут не об’єднуються у великі царства, бо вже давно не воюють за територію.

- А за що воюють?

- Доба війн і розрухи давно відійшла, бо спустошувала землі. Забирала людський ресурс. Знищення самих себе. Благо, намісники великих міст домовилися, заключили мир, закріплюючи його скрижалями законів, які не порушуються ось уже багато віків.

Яред міркував над її словами лише мить. Якось ідеально все звучить.

- І за цей час  жодної сутички чи суперечки? Всі неухильно дотримуються законів.

- Чому ж, трапляється. Просто вдається домовитися без кровопролиття.

- А історію про Талка і Меч тут знають всі?

- За всіх не ручаюсь, але більшість точно, – стримано відповіла вона, – Кожен край, місто живе за своїми, вже усталеними, правилами, а історії про Батька, його дочок, Талка дедалі більше відходять в небуття.

З ними порівнявся Солл. Вигляд мав не з найкращих. Під очима залягли темні кола, шкіра з жовтуватим відтінком, згаслий погляд – Яред всерйоз розхвилювався. Навіть вчорашні маніпуляції Елен не допомогли йому достатньо, а якби вона не втрутилася, то сьогодні б вони не виїхали. Добряче Ліс покоцав друга.

- Тобі зле? – стривожилася Елен.

Солл скривився, відмахуючись від неї.

- Місто не далеко, – впевнено продовжувала вона. – Там відпочинеш. Дотерпиш?

Він ствердно кивнув, намагаючись сісти рівніше в сідлі, бадьоро їм посміхнувся, наче й справді все добре, проте його вигляд говорив геть інше.

Далі їхали в тиші. Яред повністю зосередився на Соллові. Згадав, як вчора розлютився на Елен через допомогу другові. Він не розумів, що вона робить, але чудово бачив як тому стало легше, а ось їй навпаки зле. Не складно зробити висновки. Вона забрала біль та страхи друга на себе. Ця самопожертва його налякала. Її вчинок вартує багато, та він безглуздий. Так можна нашкодити собі. Досі перед очима стоять її тремтячі руки та погляд повний чорноти, провалля, жаху. Ніколи не бачив його таким. І страшенно розхвилювався. Нехай Сарду, та й сама вона, не підпускають його ближче, але він здолає цю перешкоду. Вона його цінність. Відмовитися він уже не зможе. Це як перекрити повітря. Зацикленість на ній зовсім не лякала. Бентежила невідомість.

Солл дотерпів до міста, яке зустріло їх високим напівзруйнованим муром, настороженими поглядами вартових на брамі та високими шпилями на будинках. Будиночки тісно стояли один до одного. Більше однієї людини між ними не просунеться. Майже кожен був прикрашений високими шпилями, на яких обов’язково гойдалася металічна фігура якоїсь тварини. Вулиці не широкі, але чисті, вимощені камінням. Мешканці, на відміну від вартових, траплялися усміхнені, заклопотані, а той байдужі. І найдивовижніше, вони, насправді, нічим не відрізнялися від нього чи Солла. Яред не втримався та поцікавився у Елен про мур і шпилі. Подібну конструкцію бачив вперше. Виявилося, що мур не лагодять навмисно. Він пам'ять доби війн, і стоїть як нагадування, заклик до роздумів та висновків, які повинне робити кожне наступне покоління. А шпилі на будинках – приналежність до того чи іншого роду. Про статки роду судити не доводилося - будиночки практично однакові.