***

Напружено чекали перших променів сонця, які от-от торкнуться верхівок дерев та принесуть довгоочікувану відповідь Батька-Лісу. Казки мами вже не здавалися маячнею, а тихе базікання Солла розжареною патокою крапало на невиспану підсвідомість. З нервів, друг верзів  казна-що. У Яреда болісно під грудьми смоктало в очікуванні вердикту. Невідомість не лякала. Напружувала. Якщо Ліс відмовить, потрібно продумати свої подальші дії. Каффа в будь-якому випадку повинна належати йому.

Елен пряма та спокійна, якась відчужена. Що коїться в її голові,залишається здогадуватися.

Вранішня роса приємно освіжала повітря, наповнювала Ліс досі невідомими  запахами, що доносив легенький вітерець. Яред підняв голову, щоб розгледіти верхів’я дерев. Сонце, за їхніми спинами, кволо висовувалося з-за обрію, даруючи перші, ще не теплі, промені Батьку - Лісу. В хащах почувся тріск. Навмисний. Їх повідомляли про свою присутність. Погляд зловив темний силует, який плавно рухався в їхній бік поміж гілок та листя. Перед очі з’явилася дівчина з золотими іскрами в погляді, яка вчора зацікавлено  вивчала його з Соллом. Сьогодні ж не удостоїла їх своєю увагою. Не зронивши ані слова, вона зробила широкий змах рукою. Солл злякано сіпнувся назад, Яред рефлекторно вхопився за меча. Вустами дочки Лісу ковзнула іронічна посмішка, спровокована страхами сильних чоловіків. І хто з них дикіший?

В гущавині дерев почувся оглушний тріск, який наростав і ставав ближчим. Все волосся на тілі Яреда піднялося дибки, кожен м’яз нагадував тятиву лука, яка, здавалося, ото-от грізно лусне. Він затамував подих в очікувані нападу. Зачаївся, як найлютіший хижак, щоб розірвати невидимого ворога, але його чекало блаженне розчарування. Ліс просто звільняв для них шлях. Поблажливо розсунув віття, щоб дозволити пройти своїм недбалим дітям, яким колись дав усе, але вони не змогли оцінити його щедрість.

Дочка заговорила, звертаючись виключно до Елен. А потім мазнула по чоловіках прискіпливим поглядом і беззвучно зникла.

- Ми можемо йти. – підтвердила здогадки Яреда Елен. – Запам’ятайте, не намагайтеся приховати від Батька свою сутність. Тільки гірше собі зробите. Легко не буде. Якщо не скоритеся йому, можете загинути. Ідете лише пішки. Якби складно не було, вам ніхто не допоможе. Це шлях очищення. Кожен його має подолати самостійно. Приберіть усю зброю. Швидко. Він не любить чекати.

Яред тривожно слухав настанови Елен. Чому вона цього раніше не розказала? Точно, вони ж не знали рішення Лісу до ранку. Сарду нетерпляче гаркнув і вони з Соллом відмерли. Почіпляли усю зброю на коней. Елен прудко зібрала в праву руку поводи їхніх коней, а своєму щось шепнула.

Солл спантеличено на неї витріщався, спостерігаючи як Сарду та Морду вільним кроком переступили межу Лісу та жваво побігли вперед.

- Нащо ти їх відпустила? – пискнув він.

- А нащо їх тримати? – відповіла питанням на питання.

         Вона впевнено закрокувала вперед, повівши за собою слухняних тварин. Раптом зупинилася і гупнула на них суворістю:

- Чого стали? Прийшли сюди на дерева подивитися. Прохід закриється і більше Батько не піде на поступки.

Відвернулася. Пішла далі.

Яред зиркнув на друга. Згадав його заповзятість, коли той бив себе в груди і доводив, що піде за ним будь-куди, що його не страшить невідомість і можлива смерть. Зараз друг нагадував ту саму смерть. Блідий і переляканий. Яред набрав повні груди повітря. Ні. Не боявся. Не вперше кидатися до пащі невідомості. І можлива загибель не страшила. Ще раз окинув оком темний Ліс, дорогу, що змією звивалася поміж дерев та не відчував злісного подиху, як іноді траплялося перед важливою битвою. По переду маячіла впевнена Елен, яка невблаганно віддалялася. Вона вже пройшла цей шлях і він зможе. Вхопив Солла за руку, вище ліктя та незворотно зробив перший крок. Перестрашений друг почав впиратися, але Яред присік його потуги гнівним: «Годі!»

Страх не врятує. Вони перейдуть цей клятий Ліс. Яред стервозно тягнув за собою  впиракуватого друга. Зло видихнув, щоб заспокоїтися і відпустити Солла. Елен сказала, що шлях кожен повинен подолати самостійно. В голові загуло. Оглянувся навколо. Пахло терпкими травами та дозрілими ягодами. Елен вже не було видно. Покинула їх. Гіркота осіла на серці. Дала ясно зрозуміти, що тут вона їм не допоможе. Значить, не в змозі. Все одно гірко. Яред вилаявся на себе. Розпустив нюні, як плакса без мамки. Здоровий мужик. Від самого себе стало гидко. Якби вояки побачили свого полководця таким, давно б скинули. Лиш сила та наполегливість зробили його тим, ким він зараз є. І цю битву з Лісом також виграє.

Над головою защебетали пташки. Посміхнувся їхнім грайливим мелодіям. Гарно тут. Затишно. Як додому прийшов. Наткнувся поглядом на друга. Плачевно. Зацькований погляд Солла стрибав з боку в бік, чоло вкрили великі бусинки поту, а тіло смикалося в конвульсіях. Яред вхопив його за плечі та добряче струсонув. Не допомогло. З розмаху заліпив пекучого ляпаса, ще одного – в очах Солла з’явилося осмислення. Іноді безпідставний страх можна вигнати лише таких способом. Налякати ще більше. Друга бив вперше. Схоже подіяло.

- Зберися. – суворо гримав на нього. – Ми пройдемо.

Солл безнадійно похитав головою. В очах пережитий страх та відчай.

- Тут скрізь пітьма. Вона поглине нас.

Яред недовірливо оглянувся. Дерева, пташки, дорога… Спохмурнів. Мабуть, Ліс на кожного впливає по різному. Глянув за спину друга. Галявини, де вони ночували не видно. Ліс зімкнув свої щупальця як тільки переступили його володіння. Вперед. Лише вперед. Назад шляху немає. Перекинув руку друга собі на плечі, вчепив за бік та практично поволік на собі. Йому не вперше. Не раз витягав побратимів з поля бою. Ті були здоровенними вояками, а в Соллові пуда три-чотири, не більше. З кожним кроком вага здавалася не підйомною. Грайливе щебетання нагадувало зловісне каркання досі незнаних птахів, дорога то звужувалася, то ширшала. Він постійно спотикався об не існуючі корінці. В голові мелькали картинки битв, де на нього кидалися кровожерливі сайсаки, напівголі племена Рода, що вискакували з хащів, як розмальовані химери. Піт заливав йому очі. Дорога розмивалася. Та він вперто тримав друга та йшов вперед. Солла не полишить нізащо. Він єдиний, хто близький його серцю. Не правда. Ще є Елен. Але вона залишила його самого. З нічев’я хотілося вить. Зупинився. Перевів подих. Підняв погляд до гори. Крізь зелене віття дерев пробивалося яскраве сонце, але визначити його положення Яредові не вдалося. Скільки вони йдуть? Солл уже зовсім охляп. В роті сухість. Нестерпно хотілося пити, але бурдюка не було. Як і коней. Де коні? Під ногами щось заворушилося. Опустив очі. Намагався  зосередитися, але земля плила. Щось звивисте, слизьке ковзнуло ногою. Змія! Швидше здогадався, аніж розгледів її. Несвідомо висмикнув ногу вперед, відкинув повзучу погань від себе. Ще раз роздивився навкруги. Дивна тиша запала. Шипіння під ногами повторилося. Уже явно відчув як слизьке огидне галуззя обплітає тіло. Залазить під шкіру. Він заціпенів. Огида прокотилася тілом. Хотів скинути повзучу потвору, але не бачив її на собі. Тільки відчував. Відпустив Солла. Тіло друга без свідомо гепнулося на землю. Яред ошаліло мацав себе по тілу, розірвав сорочку на грудях, та змії не знайшов. Проте, вона була. Обвила його стан пружним слизьким тілом, піднялася спиною і зашипіла в вухо. Яред злякано смикнувся в бік. Ляснув себе по правому вусі, але нікого не спіймав. Крутнувся навколо себе. Нічого.