VІІІ

- Батько-Ліс вигнав синів, а як вони далі розмножилися, дочки ж з батьком залишилися, - задався Солл глобальним питанням, оцінюючи темну стіну лісу, що піднімалася перед очима.

- Хіба Марту Батько-Ліс тримав, коли вона наважилася його покинути, - відповіла Елен.

- Ніколи не думав, що ці історії можуть бути правдою.

- Хочеш правди – мусиш знайти. У неї не має свідків.

На землю тихо сідали сутінки. Ліс завмер у відчутті вечірньої прохолоди. Яред недовірливо вглядався в його надра, намагаючись розгледіти серед лісової гущавини жіночі обриси. Ліс не лякав його. Зовсім. Людська чутка населила таємничий Ліс химерами, потворами, які шматують тіло кожному, хто ступить на його територію. Яред виріс поруч з ним, не ходив, бо мама забороняла, але місцеві завжди благоговійно ставилися до Лісу, а не боязко. Хто розпустив подібні чутки – вже й не докопаєшся, але перейти його Яред наважився. Нутро пересторожно стискалося, волосся на тілі стало дибки, усі відчуття загострилися як на полі бою, коли вороги обступають, і ти готовий кинутися в бій не задумуючись над результатом. Головне вижити, перемогти. Іноді самого себе.

Скосив погляд на Елен. Хотілося дивитися на неї постійно. Таку спокійну, впевнену, надихаючу і страшенно вперту. Вчора, він практично зізнався їй в коханні. Ніколи не подумав би, що може зациклитися на жінці. Дивився, а слово «кохання» здавалося надто бідним, щоб описати вир почуттів, які його захопили. Боявся цих почуттів, але відмовитися від них чи придушити теж не міг. Не хотів. Вони його окриляли. Не тямив тепер свого життя без її очей. Мусив бачити їх щоденно, бо ж  вони стали відображенням його єства. Уже не намагався вловити їх колір, бажав розчинити в них.

Вони знову вчора посварилися. А ще він торкнувся її. Ніби заборонений плід зірвав. Як вона дивилися! Міг поклястися власним життям, що був першим, кому вона дозволила доступ до тіла. Досі пам’ятав смак тоненьких пальчиків, їхню прохолоду на своїй щоці, вони обпікали шкіру і серце. Бажав більшого до скрипу зубів, але з Елен так не можна. Він ясно бачив боязкість в її очах, коли намагався стати ближчим. Його безстрашна цінність з острахом приймала звичні прояви симпатії, тілесного тепла, фізичного бажання володіти. Її недосвідченість з протилежною статтю розбурхувала кров, підкидала свідомості непристойні картинки, що він зробить, коли добереться до жіночого тіла. А він добереться. І буде тільки він. На фоні яскравих переживань тьмяніли Кред, Ліс і Меч. Здавалося, що тепер буде прокидатися тільки заради Елен. Непокірної і приголомшливої.

Яреда роздирали почуття радості і тривоги. «Чи готовий ти віддати найцінніше за бажане?» - це була перевірка, яка вплинула на рішення Елен. І він її пройшов

 З одного боку тішило, що вона поряд, з іншого – болісно стискалося серце, адже відважилася піти з ним. Не пробачить собі, якщо не вбереже свою цінність. Просто не переживе її втрату. Вона не маленьк боязка Ізо, яка неочікувано виявила твердість характеру, прикрилася спиною впливово брата та не поїхала з ним. Елен говорила впевнено, діяла відкрито, сподівалася лише на себе, не піддавала сумніву свої рішення і несла за них відповідальність. Він аж сторопів, коли сипала праведним обуренням – вона не річ, не вояка в казармі і, взагалі, їй не потрібен дозвіл, щоб чинити так, як вважає за потрібне. Як наслідок, вони стояли перед Лісом, чекали перших сутінок, щоб попросити дозволу перейти його.

Елен зробила крок вперед, Яред насторожено смикнувся в її бік, але вона виставила праву руку вперед в зупиняючому жесті. Лагідно посміхнулася, мовляв «зупинись - все добре». Перевів подих, щоб заспокоїтися. Уперлася – поїду, а у нього скоро волосся посивіє через її вибір.

З гущавини Лісу почувся ледь вловимий тріск сухої гілки. Усе тіло перевтілилося у слух і зір, поки не виловило в непролазній лозі темний силует. Жіночий. Власна невіра зазнала неминучого краху, відгукуючись здавленим «Ох!» оторопілого Солла. От і не вір після цього казкам, які розповідає мама на ніч.

Елен наблизилася до самого краю лісу. Силует також зарухався, розділився і їх стало три. Однаково високі та стрункі. Вони зупинилися на краю, і ні кроку далі. Яред недовірливо і зачаровано їх розглядав. Всі троє чорноволосі. Замотані в буро-зелені шматки тканини чи то листя, що ледь прикривали коліна та груди. Одежина без рукавів, яка оголяла плечі та руки, бентежила запалені думки, бо вони були сконцентровані на Елен. Хотілося взяти хоч якусь одежину та накинути дочкам Лісу на тіло, щоб не бентежили своєю оголеністю. То ж і мама його так ходила! Ну тоді ясно чого Кред так за неї вчепився, і чого його підстилки гуляють по палацу напівголі. Кредова ностальгія – дивна річ. Невже в кожній хоче бачити Марту, коли одягає своїх хвойд отак.

Силуети м’яко ковзнули поглядом на Яреда та Солла. Якщо спершу вони видалися схожими, то приглядаючись, чітко проступала різниця в рисах обличчя, кольору очах, погляді. Та, що посередині споглядала їх зацікавлено, іскривши майже золотавими очима, тоді як силует справа вчепилася насторожено, навіть зло, роздуваючи крила трохи завеликого тонкого носа. Третя вивчала їх не довго, ніби й нічого цікавого побачити не планувала. Її ясні блакитні очі не відділялися від Сарду, який (о, диво!) дозволив дівчині  погладити себе від вух до хвоста.

Першою дивоглядки закінчила Елен. Заговорила до нині невідомою Яреду мовою, що нагадувала шум вітру у віттях величавих дерев. Вона розтягувала слова, а деякі з них обривала тихим напівсвистом.  

Дочки Лісу слухали уважно, зосереджено. Хто з них в цій трійці головна, визначити складно, тому залишалося пильнувати. Елен змовкла – їй відповіла блакитноока, хитнувши в бік Яреда та Солла. З виразу її обличчя не можна було прочитати жодної емоції, шиплячі інтонації звучали напрочуд спокійно та рівно, начебто у них тут кожен день бажаючі Ліс перейти табунами рвуться. Коли вона закінчила говорити, дві інші кивнули, ніби на щось погодилися і непомітно розчинилися в гущі Лісу, як власне і з’явилися.