VІІ

Морду мчав зі всіх ніг. На ходу розметала палантин і випустила перед очі мерехтливих зірок свою таємницю. Нехай бавляться, виблискують, милуються у мареві рідкого металу своїм сяйвом, губляться в одвічному бажанні впасти на землю. В нескореній пітьмі ночі гупали грозові хмари. Після нестерпної спеки, вони несли обіцянку оновлення, змиваючи уїдливу пилюку.

З кожним шаленим кроком Морду, вона відчувала себе спокійніше. Гнів відійшов, прийшов розпач, бо слова Марти мали зерно істини. Скрізь чужа. В Шагдарі її терпіли лише тому, що мама була однією з Вершительок, але не довго. Коли стало зрозуміло, що вона не прогнеться під їхні правила, неписані закони, то вигнали. Шагдар древнє місто, жило дещо незвичайними законами. Там правила жінка. Вона - тепло, любов, затишок, продовження роду, мати, дочка, бабуся, коханка,  яку чоловік може здобути, якщо виконає древній ритуал. На одному рівні з хлопчиками їх навчали мистецтву бою, мисливству, письменності, а слідкували за невідступними правилами Вершительки: три жінки з найдревніших родів. По їхній смерті, місце Вершительки могла зайняти дочка або онучка, тільки з боку жіночої лінії. Дівчина ставала дружиною, якщо претендент чоловічої статі, якому вона сподобалася, викликав її на бій. Тільки сильніший духом чоловік міг взяти гору над добре вимуштруваною дівчиною. Траплялося, що дівчина могла здійснити декілька таких боїв, в випадку Елен вісімнадцять. Переплюнула усіх. Інколи родини молодих людей  таємно домовлялися між собою - дівчина навмисно програє бій і пов’язує своє життя з обраним батьками або нею юнаком, але тоді ніхто не гарантував щасливого сімейного життя. Древній закон порушувався. Подружжя, не рівня один одному за духом, пожинало плачевні наслідки. Чоловік збивав дружину на фарш або йшов шукати утіх поза боком сімейного гніздечка. Часом дружина зраджувала чоловікові, та найчастіше подібні домовленості закінчувалися відсутністю нащадків. Діти стали найбільшим болем Шагдару. Молодим сім’ям дедалі рідше вдавалося народити хоча б одного нащадка, місто згасало. Їхня ізольованість від інших приносила гнітючі плоди, що змусило Вершительок зібрати велике віче, на якому було вирішено відкрити ворота міста для подорожніх. Проте, кожен заїжджий мусив коритися їхнім законам, а якщо наважився викликати дівчину з Шагдара на бій та ще й перемогти, то зобов’язувався осідати в місті, в родині обраниці. Охочих було чимало, правда, не всім щастило. Але плідні результати дало. Вулиці наповнювалися дитячим сміхом, поодиноким, та все ж сміхом. На площі влаштували ринок, в місто потяглися купці, жити стало веселіше, але складніше і швидше. Довелося опановувати нові вміння, щоб влитися в загальне шаленство і не залишитися на одвірках старого Шагдару. Ну, і з цим містяни впоралися на відмінно. А от її вигнали, бо не вливалася нікуди.

Коли наважилася перейти Ліс, ейфорія свободи не відпускала її довго. Крім того, Батько прийняв в свої обійми радісно, відверто, щиро, провів ласкавим поглядом через увесь Ліс, шепотів вдячності Богам, що не залишили його і послали шматочок небес на змучену землю. Потім дочки Лісу пригощали дарами Батька, розповідати казкові легенди, жартували над примхами старого татка. Він не ображався, весело гиготів у верхівках дерев разом зі своїми дітьми. Тут вона вперше відчула себе розкуто, виникло бажання залишитися з ними назавжди. Але Батько-Ліс швидко привів її до тями і відправив у мандрівку далі. Дочки направили до Глотока, сказавши, що там вона зустріне одну з них. Не збрехали. Зустріла. Марту. Жінку без віку, яка одразу здогадалася, хто вона і навіщо в цьому світі. Справжня дочка Батька, неперевершена знахарка, яка всотала науку свого роду і довела майстерність лікування до досконалості. Половина населення Небу лікувалися у неї, і те, що вони нікого не застали, коли приїхали з Яредом та Соллом, було справжнім чудом.

Довго в Марти вона не засиділась. Хотілося побачити все і одразу. Знахарка спорядкувала її до Неро, відмітивши, що всі шляхи ведуть туди. Вулиці величного міста зустріли ґвалтом, заможними будинками та бідняцькими халупами, блиском дорогоцінного каміння на шиях манірних панянок та дрантям безхатьків, що дивилися глибокими провалами замість очей. Натовп збуджених подорожніх одразу повів її до славетного ринку Неро, де, як повідали знаючі, можна знайти найекзотичніші товари із усього світу. Знаючі не брехали. Тут було все. А публіка не менш колоритна. Весь ринок ділився на павільйони: м’ясний, молочний, овочевий, рибний, коштовний,залізний… Одним словом, усі Елен не обійшла. Здавалося, що на це й життя не вистачить. Вона загубилася серед барвистості тканин та різношерстості людей, більшу увагу привертали її друзі: Модру та Сарду. Їх постійно хотіли купити, помацати, оглянути, а якщо це не вдавалося, зневажливо фиркали, мовляв кращої ціни ніхто не дасть. Елен не злилася, забавлялася. Люди такі смішні в своїй самовпевненості,самолюбстві. Відбиваючись від чергового покупця, познайомилася з Мареком, який торгував овочами та фруктами, а найбільше пишався торійським зеленим виноградом, привезеним з царства Дванадцяти земель. Торговець посміхався у сивувато-руду бороду і весело басив їй громоподібним голосом:

- Зіронько, ти не загубилася?

Спершу Елен і не втямила, що він звертається до неї.

- Скуштуй. – чоловік простягнув гроно винограду, хитро посміхаючись у вуса.

Вона не стала відмовлятися. Прийняла дарунок з вдячністю, бо подарований від щирого серця.

- Дякую.

- Зіронько, тобі небезпечно бродити тут самій. Де ти зупинилася?

- Я не схожа на місцеву?

- Зіронько, ти впала не за призначенням. – загадково басував чоловік. – Мій син проведе тебе до хороших людей, там тобі нічого не загоржуватиме.