***

Ще на початку цієї подорожі Яред розумів, що вона не буде легка. Напевно доля у нього така – вигризати бажане зубами. Послідовність випадковостей, які синхронно зійшлися у закономірності, де постійно відкривається потаємне. Немов ще одне життя проживає. А почалося воно, коли зустрів її. Дівчину з дивовижними очима. Навіть те, що знахарка, до  якої прямувала Елен, виявилася його матір’ю, не здивувало надто сильно. Крокуючи головною вулицею Глотока, підсвідомо розумів, що знахарка тут одна – його мама.

Рідний дім зустрів його знайомими запахами, кімнатами та їжею з дитинства, просочену любов’ю, бо її зготувала мама.

Зустріч з найріднішою приголомшила. А коли вона впала в ноги, враз пробачив все. Картав себе, що не приїхав раніше. Злився, бо всієї правди не знав, та й не намагався з’ясувати. Легше злитися, аніж копирсатися в собі.

З іншого боку думав – нехай би тої клятої правди і не знав. Не міг повірити небилицям, які так заповзято вистрибувати з вуст жінок. А ще ця недосказаність. Він лютував. Жінки щось приховували. Це щось стосувалося Елен. Он як матір запнулася, спіткнувшись об сердитий погляд дівчини. Бовкнула зайве. Яреда аж сіпало. Вона була за Лісом, бачила Меч… Думки стрибали, як полохливі зайці. Нізащо не повірить, що вона туди їздила на людей подивитися. БРЕХНЯ!!! Нутром чув! Елен говорила, що народилася в містечку на заході. Ліс в західному боці. Цілком можливо, що вона звідти. Це пояснило б її безпечну самостійність, показну впевненість, неосяжну силу духу, через яку він втрачав контроль, здатність тверезо мислити, страх її втратити. А правда матері ще дикіша. Здається голова спухла, стільки нового та незнайомого до неї запхали. Дочки, Батько, Боги, казки – хотілося вити не своїм голосом, щоб увесь світ почув і стер його з лиця землі.

Їхня мовчанка затягнулася. Яред не знав, що говорити. Ледь переварював сказане нещодавно. На столі ліниво палахкотіла свічка. Нестерпна втома лягла на плечі. Забутися б зараз непробудним сном, але така розкіш йому не світить. Якщо потрібно, до ранку сидітимуть. Сумнівався, що виб’є з Елен ще хоч щось. Якби не мамин запал, він би й цього не дізнався. Хоча про Меч Елен бовкнула сама. Чого б це? Не міг вирішити, як вести розмову далі: дотиснути Елен чи дослухати матір. Ох, жінки! Недаремно кажуть, що всі біди від них.

- Елен, ти його бачила, бо народилася за Лісом? - вирішив тиснути дівчину, правда, слабо вірив у свій успіх.

Глянув. Стримана і спокійна. Проте не холодна. Справді, ніколи не відчував її відчуженості, холодної зверхності. Вона завжди тепла: в погляді, скупій посмішці, проникливості.

- Тебе зараз найбільше цікавить місце мого народження? – глумливо поцікавилася вона.

Явно розкусила його хитрість. А чого він власне чекав? Вона й так сьогодні багато сказала.

- Сину, вже пізно. - невпевнено проказала мама. – Може відпочинете, а завтра договоримо.

- Ні. – зло різонув і перемкнувся на матір. – Якщо у вас з Кредом було таке сильне почуття, чому він залишив нас тут? Чому не забрав до Неро?

Жінка приречено зітхнула. Втомлена не менше, ніж він, та правда потрібна йому сьогодні. Ще б знати, що з нею робити, цією клятою правдою.

- До твого народження я ще жила з Батьком. Сумнівалася. – сумно почала мама. – Непросто покинути сім’ю, сестер, Батька. До того ж, я була найстарша.

- Що це означає? – суворо запитав Яред.

-  Як у сім’ї, де найстарша дитина несе відповідальність за молодших. – з  тужливою усмішкою пояснила вона. – Крім того, гадала, якщо народиться донька, то напевно залишусь. Та Боги подарували тебе. І я не змогла віддати. Кред вартував під Лісом, коли йому повідомили, що народився хлопчик, одразу забрав нас. Я покинула сім’ю назавжди. Назад дороги не було. – на очах знову забриніли сльози, котилися мокрими смужками жалю та смутку. – Він привіз нас у Глоток, поселив у старої Ванди. Ти її пам’ятаєш? – Яред сухо кивнув. - Я не знала мови, їхніх звичаїв, людей, побуту… Вона навчила мене всього. Кред заплатив місцевим чоловікам, вони швиденько збудували цей будинок, я з тобою переселилася, а Кред зник. Сказав, що поки не може нас забрати, тому що в Неро небезпечно. А тут нам нічого не загрожує, бо ніхто про нас не знає. Знову клявся в любові, обіцяв, що повернеться, коли все вляжеться. Він стане могутнім та всесильним, але не судилося. Безмозкий тиран. – саркастично хмикнула Марта . -  Згодом, я дізналася, що Анек скинутий, молодий полководець вчинив військовий переворот, його підтримала армія, на трон зійшов новий правитель – Кред. Та забирати нас він не поспішав. Я, як божевільна, молила Богів послати йому сили, мужності, мудрості, а ця падлюка взяла за дружину дочку Яра, володаря Дванадцяти земель.

Матір змовкла, переводила дух. Він міг лише уявити її розпач, біль, безпорадність в той час. Залишитися самій, без підтримки, покинути рідних заради чоловіка, який виявився мерзенним зрадником. Так, цілком в манері Креда. Вбити у тобі все найкраще.

- Але він про мене не забув. – підсумував Яред.

- Ні. Приїхав, коли тобі було повних дванадцять Сезонів. Тебе не було вдома. Пас овець. – жінка гнівно насупила брови-ниточки, в очах запалав злий вогонь. – Вимагав сина. Спадкоємець знадобився. Погрожував смертю, якщо тебе не віддам. Благо, ти був далеко. Він принижуватися не став, не гоже правителю царства скакати лугами, шукаючи якесь хлоп’я. Навіть єдиного сина. Сказав, що повернеться, і щоб наступного разу ти був на місці. Я злякалася. Вирішила втекти за Ліс. Там був надійний сховок. Кинулася до Батька, щоб провів нас, допоміг. Він не відмовив, але сказав, що відстрочу неминуче.