VІ

Сонце припікало, засліплюючи очі, та погляду від прямої, вічно спокійної спини дівчини він не відводив. Скоро Глоток. Ще якихось півдня і на місці. Під грудьми болісно стиснулися нутрощі і покотилися до ніг. Чим ближче вони під’їжджали, тим більше в ньому все калатало. Вперше побачить матір з дня розлуки. Він міг приїхати раніше. Ніхто не тримав. Зрада тримала, образа не давала переступити через себе. Чи жива вона ще? Навмисно не хотів знати про неї нічого, хоча міг дати доручення своїм людям. Та якщо вона безсердечно віддала власного сина на поталу звіру, то хіба варто цікавитися її долею.

Погляд знову зловив струнку спину Елен. Не покинула їх. А могла. Згадав як вранці прокинувся з болісним похміллям і кинувся шукати її. Навіщо напився і сам не знав. Не планував топити біль у випивці, на серці й так було затишно та тепло, але кухоль до м’яса, а потім для сну і його вирубило. Ніколи не п’янів від такої незначної кількості вина, та напевно, свою роль зіграли переживання того дня.

Коли розчухався і зрозумів, де знаходиться, одразу подумав про неї. Солла в кімнаті також не було, але друг не покине, а от вона… Спершу рвонув в її кімнату. Порожньо. Невже залишила, після усього. А що власне у них? Викинув з голови непотрібну маячню, стрімко злетів сходами до зали і тільки там полегшено видихнув. Вона сиділа за столом із Соллом. Їли. Як божевільний шукав її погляд. Очі. Які вони сьогодні? Елен помітила його, підняла незворушний погляд, в якому загубилася вся образа світу та неприкритий гнів. На нього ображається. Знає, що напився. Злиться. Витягнула з болота відчаю, а він у п’янку. Ну, нічого. Він більше ані краплі. Головне, що вона тут. Цікаво чи помічають інші ці дивні очі? В Солла спитає, що бачить він.

Яред й забув про свої питання. Неважливими стали. Завмер на сходах. За два дні вона стала для нього важливіша, ніж увесь Небу. Відчував дивну потребу в ній. Хотів завжди споглядати неймовірні очі, стрункий стан, титанічний спокій, за яким приховувалися неабиякі здібності. Відьма? Він так не думав. Губитися в здогадках немає сенсу. Її вміння не лякали, швидше насторожували. Чув і бачив за своє життя різне. Жерці незліченних храмів, що стояли по всьому Небу, запевняли оточуючих в своїх знаннях потойбічного світу, передбачали майбутнє, віщували біди, ворожили на овечих тельбухах, а кожен третій взагалі прирікав  провал військового походу чи битви, задуманих Яредом. Знав точно одне: Кред її не підсилав. Погоджувався з другом повністю - де б вони таку знайшли.

- Їсти будеш? – спитала без емоцій, повертаючи погляд на дерев’яну тарілку з сиром. Злиться. Вуста в тонку білу лінію стисла, сир вхопила, в рот закинула і сердито жує. Ще трохи і навчиться розрізняти її емоції під маскою стриманості.

Вони поснідали в тиші. Солл задумливо поглядав на нього, але вчорашнє не згадував. Друг взагалі страшенно злився, коли Яред випивав. Вино для нього -то блуд.

В дорогу зібралися швидко, сонце стояло високо, випікаючи їм мозок нещадними променями. Дорогою Солл і Елен постійно перекидалися жартами, проханнями, поглядами. Між цими двома щось сталося, але що, залишалося для Яреда загадкою. Напевно, коли він спав у п’яному забутті, вони добряче так погомоніли.

 Дорогою їм майже ніхто не зустрічався, наче люди повимирали. Та й хто зустрінеться, якщо від спеки носа на вулицю боляче поткнути. Незабаром сезон Врожаю, спека спаде, прийде живильне тепло, на полях, мов мурахи заворушиться народ, щоб встигнути зібрати врожай до сезону Холодів.  Чи застане Яред збір врожаю? В нього було правило, з яким змирився навіть Кред: усіх своїх воїнів відправляти по домівках на час збору, щоб в максимально швидкі строки прибрати поля. У  кого не було рідних, розподілялися в найближчі поселення. Так  вояки не забували, хто їх годує, чому робота в полі є не менш важливою за махання мечем, списом і арбалетом. А ще це зближувало їх з народом. Яред і сам не цурався подібної роботи. Ба, більше, вона йому подобалася. Якби не Кред, точно став би землеробом. А землі Небу родючі, найкращі чорноземи по цей бік Лісу. Тому й Небу такий ласий шматок для усіх сусідів.

Спека неймовірно втомлювала. Вони обминали містечка та поселення, на ніч зупинилися біля невеликої річечки, де змогли змити денну спеку та піт. Їжі вистачало. Аніка добряче наповнила їхні сумки провізією. Втомлені, вони лежали перед маленьким полум’ям і слухали тишу. Навіть говорити сил не було. Але у розімлілому мозку Яреда все одно крутилися питання, які поставити Елен мусив.

- Елен, - тихо покликав дівчину. Вона здригнулася і здивовано глянула в його бік. Яред стримав посмішку. Вперше назвав її на ім’я і отримав  звивисту бурю в очах. То таки можна вибити незмінний спокій з неї, просто треба зрозуміти, на які точки тиснути. Як от зараз. – ти розумієш, що я не можу не спитати.

Він повернувся на бік, підпираючи голову рукою. Їх розділяло багаття. Дівчина ствердно кивнула, не розриваючи погляду. Яред знову не може визначити кольору очей. Там танцює відлуння вогників, кличуть до себе в танок, весело забавляються, обіцяють радість, втіху, забуття. На мить заплющив очі, щоб скинути марево. Зараз забуде про що хотів спитати.

- Ти про мене вже знаєш дуже багато, а я про тебе нічого. - суворо,як зі своїми вояками, почав він. – Ти здогадалася хто я?

- Так.

- Тебе це лякає?

- Ні.

Яред спохмурнів. Дуже вичерпні відповіді. Більш мовчазної жінки за своє життя не зустрічав. Такими темпами  не багато з неї виб’є.

- Де ти народилася?