***

- Що з ним? – в голосі Елен ковзнуло хвилювання більше, ніж їй того хотілося.

- Спить, – зло буркнув хлопець.

Елен підступила ближче, в ніздрі вдарили алкогольні випари, що кружляли навколо безтямного Яреда.

- Він п’яний? – чомусь здивовано вигукнула вона. Якось не допускала думки, що може побачити свого ідеального захисника в такому плачевному стані.

- А який же, – бзикнув роздратовано Солл, тримаючи друга за руки.

   От, падлюка. Нутром Елен підіймався гнів. То вона витрачає на нього купу сил, ростить в багряній каламуті паростки любові, а він залив її поривання вином! Та що з ним таке? Головне, коли встиг. То та фляшка вина біля вогнища була просто розминкою. Он чому Солл так люто зиркав, коли Яред заливався торійським вином. П’яниця нещасний. Як він взагалі полководцем став? Татусь допоміг, не інакше.

- Допоможеш? – врізався розгублений голос Солла, відволікаючи її від власних думок.

     А куди ж вона подінеться. Для цього, напевно, народилася - бути нянькою здоровенному лоботрясу. Взагалі – то, за законами Вершительок, їй не можна торкатися стороннього чоловіка, якщо він не здолав її в бою, але … Яред в чоботях, захмелілий, до оголеного тіла вона не торкається і бідолашному Соллу не відмовить. Хлопцю й так не солодко. Тягай на собі це стопудове щастя.

         Елен взяла свого ідеального захисника за чоботи, Солл за руки і дружно поволокли в кімнату. Хлопець натужно надривався, щоб закинути п’яне тіло друга на ліжко, а коли їм це вдалося, довго відхекувався. Яред щось бурмотів в п’яному мареві, повернувся на бік, змахнув рукою, неначе неіснуючих мух гонив і протяжно захропів.

         От, нещастя. Солла шкода. Це скільки ж разів він отак тягав його на собі? Хіба може вино залікувати рани і вирішити проблеми. Заливати горе вином можуть лише слабаки, а Яред на такого не схожий. Елен в таких речах ніколи не помилялася. Людська натура для неї чисте полотно. Всі плями, клякси, прямі та криві – то людська доля, які відбитком лягали на чоло людини. А на чолі Яреда вона бачила силу та впертість, як доброту та терплячість на похмурому Соллу.

- Він не завжди пив, - тишу порушив тремтливий голос хлопця, який чомусь хотів виправдати друга перед нею. А хто вона? Лиш випадкова подорожня. Чи вже трохи більше? – Став таким після випадку з Ізо.

   До кімнати увійшов Сарду, уважно роздивився довкола і зупинив темні очиці на похропуючій тушці Яреда.

- Він не лишає тебе саму, – хмикнув Солл, відсунув ноги друга і сів на ліжко.

- Ніколи, – підтвердила Елен.

   З не зачинених дверей кімнати потягнуло протягом. Елен повела плечима. В одній тонкій сорочці, з мокрим волоссям, в компаній п’яного полководця і пригніченого юнака – вона почувала себе не надто зручно, але залишити Солла сам на сам зі всім цим паскудством також не могла. Приречено зітхнула. Зачинила двері і втомлено опустилася на стілець навпроти Солла. Він не виглядав здивованим, швидше вдячним. Тяжко йому, а поділитися ні з ким. Добрий похмурий хлопець у світі сильних. Таких як він з’їдають на обід, та у нього захист. Мабуть найнадійніший в світі. Проте, зараз …

   Елен бачила усю гамму почуттів, що кружляли обличчям хлопця. Запустила руку в гладеньку шерсть Сарду, щоб не втратити зв'язок з реальністю. Яка ж вона втомлена. До болю в печінках хотілося впасти і забутися, але мусила побути з хлопцем. Чекала на ще одне відкриття. Сьогодні у неї день відвертостей. Вчора був день жалоби, а завтра, напевно, день запитань. Яред точно задушить її шквалом питань. Сьогодні йому не до цього, але завтра…

   А завтра вона може просто поїхати. Встане вдосвіта і уникне незручних запитань, відповіді на які не мала. Це ж легко плюнути на все, залишити позаду небажаних попутників, бути вільною від зобов’язань перед ними, від запитань, від їхніх зранених душ. За два неповних дні, що вони знайомі, пережила з ними практично ціле життя. Немов зустрілися не вчора, а разом виросли, жили та їли з однієї тарілки. Мазнула поглядом по чоловіках, єство тихо бунтувало. Один запиває своє горе, інший не знає, що з ним робити. А вона нянька? Не покине, не зможе. Прикипіла, чи що?

- Чому ти залишилася? – тихо спитав хлопець, не підіймаючи погляду на неї. Бентежно. Соромно. Та за що ж? Хіба чоловіки не можуть бути слабкими? Він он, не надудлився, як друг, до безпам’ятства.

- Бо ти хотів, щоб я залишилася. – Елен зловила погляд Солла на своїх оголених ногах. Зрештою, він також чоловік. Проте, його зазіхань на свою честь не боялася. Здоровий чоловічий інтерес. Ловила таких поглядів купу. Особливо в Шагдарі.

- Я також завжди  з ним, як твій пес. – Солл перевів погляд на друга. Злості чи жалю в ньому не було, просто звершення факту. Він сам обрав таке життя.

- То залиш його.

-  Не можу.

- Чому?

    Солл знизав плечима. Сам не знав відповіді на це питання. Звичка? Обов’язок? Страх? Відданість? Якби знати, що тримає людей один біля одного.

    Емоції хлопця лягали на втомлені плечі Елен м’якими хвилями. Вона не закривалася від них, просто пропускала крізь себе. Соллові потрібно їх звільнити, а вона потерпить. Для цього ж Боги зіткали її – відроджувати дух. Сьогодні перевиконає норму. Яреду відродила, Солл наступний. Такими темпами, до кінця сезону усі будуть щасливі. Правда, сама, напевно, загнеться.