***

Яред стрімко вилетів на двір, зовсім не дивуючись, що коні їх чекають. Зустріч з Елен дедалі більше перевертала його поняття про світ. Осідлав коня і галопом полетів на Зелену гору. Вона знаходилася за палацом Митра, якого спорудив його покійний батько. Садиба спеціально була побудована так, щоб вікна задньої стіни виходили на вічнозелений пагорб, який згодом стали називати горою. Це чудо природи в будь-який сезон стояло зеленим: чи це сезон Холодів, чи сезон Сходів, чи сезон Врожаю. Про це він дізнався від Ізо, яка захопливо розповідала, стоячи поруч нього біля великого вікна, звідки в оманливих сутінках відкривався чудовий краєвид на Зелену гору.

Кінь тяжко засопів, вихром піднімаючись на гору. На вершині Яред помітив великого сірого каменя і зрозумів, що тут могила Ізо. Різко, нетерпляче, натягнув подів і майже на ходу вискочив із сідла. Відкинув повід, не турбуючись, де опиниться його бойовий союзник та побрів, наче сліпий. Впав на коліна перед каменюкою і кричав, але тільки в середині. Просив пробачення, благав прощення, звинувачував її безпечність і впертість. Вона взагалі була першою жінкою, яка зачіпала глибокі паростки його єства, яка справді сподобалася.

А потім зійшов блаженний спокій. Скільки він отак просидів – не знав. Час перестав існувати. Був лиш він і спокій. Порожнеча наповнилася теплом, заграла барвами, а в них забринів тихий, проникливий голос Елен:

- Розкажи.

Яред не обертався. Боявся злякати марево, прекрасне блаженство. Так добре йому вже давно не було. Він ніби повернувся у дитинство, яке пахло ягодами,  терпкими травами і посмішкою мами.

- На північно-західному кордоні Небу, в землях дощу та сонця, відбувся невеликий конфлікт між Рутамом, володарем цих земель і Каслом –царем Ференції. Бувала там?

- Ні, – тиха відповідь, наче боялася сполохати звіра.

- Найкращі тканини в Небу потравляють звідти, – Яред змовк, ніби забув, що хотів сказати.

- І що було далі?

- Кред послав мене залагодити цей конфлікт. Я взяв своїх і поїхав. Минув один Великий сезон, а пам’ятаю все до дрібниць. Назад ми поверталися через землі Митра, а тут Марена зі своїм оскаженілим конем. Гм. Так натурально грала. Досі не можу повірити, – Яред щипнув зелену травинку, задумливо покрутив її в руках і зітхнув, – Вона наполегливо запрошувала нас в гості. Буцімто, хотіла віддячити за порятунок. Я вагався, Митра не було вдома, зі слів Марени він поїхав на схід, до їхнього дядька. Сутеніло, потрібно було шукати нічліг,  а ми втомлені. От і погодився. Якби ж знав чим це для мене обернеться, – запхнув травинку до рота, пожував, посмакував гіркоту. Кожне слово давалося дедалі важче. –  По дорозі до палацу ми зустріли Ізо. Вона дуже хвилювалася за сестру. Як виявилося не варто було. Вона сподобалася мені одразу: тендітна, білява, зі смішинками в очах. Зустріла нас так насторожено… Пам’ятаю вечерю, пам’ятаю нашу розмову з нею біля вікна. Вона про Зелену гору розказувала, а далі провал. В ранці прокинувся від вересків розлюченої Марени. Вона кричала про глум, який я буцімто вчинив над її сестрою. А в мене голова тріщить, де я не розумію… На крики прибіг Солл, челядь, я був у ліжку голий, на простирадлах кров, і це мене насторожило. Знайшов свій одяг, він по всій кімнаті був розкиданий і подався шукати Ізо, щоб розібратися. Коли, зрештою, знайшов, власним очам не повірив. В її очах стояв такий страх, що й питати нічого не довелося. Самого від себе вернуло. Вона мене як побачила, ледь з вікна не вистрибнула. А потім все як в мареві. Хотів забрати її з собою, але вона вперлася. Боялася мене. А силою я не хотів, і так … Марена послала по брата. Я став чекати приїзду Митра. Він приїхав – кричав, лютував, погрожував смертю і ганьбою, лякав Кредом, плювався справедливістю, а я думав про Ізо. Про те, що зробив. Ніколи не силував жінок, а тут таке… - Яред постійно обривав фрази, наче йому повітря в грудях бракло, – Потім Митр мене просто вигнав, бо заподіяти хоч щось не міг. Ми ледь не потузалися тоді. Нас Ізо зупинила. Така маленька, і не злякалася. Митр розумів, що тягатися зі мною не має ані сили, ані влади. Я ще раз просив Ізо поїхати зі мною, та марно. Підіслав у палац нишпорку, отримував кожного дня звіт про неї. І одного дня новини прийшли геть неочікувані. Дівча завагітніло. Я зірвався і поїхав. Мене не пустили. Довелося взяти дім штурмом. Я знайшов Ізо на горі. Вона нажахано сиділа в кутку. Дивилася на мене так, що аж нутро вивертало. Я стояв перед нею на колінах і благав прощення, просив поїхати зі мною, обіцяв … Та що я тільки їй не обіцяв. А потім погрожував, сказав, що заберу дитину як тільки та народиться, але на неї ніщо не діяло. Знаєш, що вона мені сказала?

- Що?

- Що вона не моя доля, а я не її. І дивилася на мене такими мудрими, теплими очима. Хотів забрати її силою, плюнути на те, що їй там хочеться, але не зміг. Я поїхав ні з чим. Продовжував отримувати вісті. А одного дня прийшла страшна звістка. Ізо померла при пологах. Плід був занадто великим.

Яред замовк. Тіло дрібно трясло. Потом виходили усі накопичені, пережиті емоції, вся лють, страх, біль. Здавалося, що він плаче чи сміється. Життя розчавило відважного полководця, який зубами вигризав місце під сонцем, безстрашно кидався в бій, чинив по совісті, не йшов по трупах, бо цього вчила матір. Хоча, вона також його зрадила, батько не визнавав, Ізо не захотіла стати єдиною і покинула разом з їхньою дитиною. Хто там був: хлопчик  чи дівчинка? Але тут винен лише він. Страшна правда Марени вже нічого не змінить. Проте, ще лишається загадкова дівчина з очима без кольору, якій він так щиро сповідається. І Яред більш, ніж впевнений, що вона володіє якимись чарами чи магнетизмом, бо як ще пояснити це тепло всередині єства, відвертий словопад з рота. Він повернувся до Елен, знайшов її очі. А там зелений буревій перемішався із сонячними іскрами, сипле на нього своїми барвами, заглядає в серце, наповнюючи його спокоєм, затишком, любов’ю. Дивна Елен відродила паростки любові у спотвореному єстві покаліченого життям полководця заново, і обоє в мовчазному діалозі домовилися залишити це між собою.   Пристрасті дійшли свого апогею і вляглися. Залишилися понівечені долі, нездійснені мрії, розбиті надії.