VІ

   Яред знав, що винен. Носив цю провину з собою постійно. Загублене ним дівча снилося майже кожної ночі. Він пролив ріки ворожої крові, але жоден з убитих йому не снився, тільки вона. Маленька Ізо. І найстрашніше, що він не пам’ятав як ґвалтував тендітне дівоче тіло. Страшну правду йому розказали на ранок після скоєного. Спочатку не повірив, але кров на простирадлах та садна по всьому тілу Ізо були більш, ніж красномовними. І страх. Страх в безмежній блакиті її очей. Страх перед ним.

   Зараз він дивився на скрюченого Митра і не засуджував його. З’їздив по пиці, бо заслужив. Мститися потрібно було йому, Яреду. Та цей бовдур, засліплений гнівом, приволочив у дім скажених головорізів, а потім вбивав невинних в ущелині. Ще й рівно дванадцять.  Як символічно. В Яреда також дюжина вояків: найближчих, найвірніших, найвідважніших. Та вони не вбивають заради забави. Це  воїни, для яких честь та гідність не порожній звук.

   Яред оглянув залу. Щось занадто тихо. Чи злякалися сайсаки настільки, щоб накивати п’ятами без оглядки? І де челядь? Потрібно йти звідси. Але що робити з Митром ? Найкращим варіантом було б вбити. Це вирішило б одну з його проблем, та минулого не змінити. І смерть Митра нічого не змінить. Яредові не стане легше. Тому й залишить усе як є. Він винен перед Ізо, хоч вона і мертва. Зате  його пам'ять жива. Смерть її рідних ще один тягар, який він точно не потягне. Його вірні друзі подбають, щоб згладити цю ситуацію. Елен, ця дивна дівчина, влучила в десятку, коли так впевнено блефувала сайсакам. Він насправді не подорожує без своїх воїнів. Цього навіть Кред не може змінити зі своїми нишпорками, тому що дюжина Яреда може бути невидима і всюдисуща, коли це необхідно.

- Ми йдемо, – твердо сказав Яред.

   Він прийняв рішення. Крові на його руках й так повно.

   Але собацюра Елен тонко завила, наблизилася до Марени, нюхнула,( від чого дівчині перехопило подих) і впертим поглядом уперіщилася в хазяйку. Яред грізно кліпнув на Елен. Що знову? Йому ще слід розібратися з нею, а точніше з тим, хто вона насправді. У нього багато питань до дівчини, але поставити їх він планує в більш сприятливих обставинах. Яред зазирнув в очі дівчини і подумки ахнув. Зараз у них відбивався весь блиск гладенького мармуру, хоча хвилину тому вони були темними. Він міг в цьому поклястися. Чи не міг? І в нього чергові глюки.

- Що таке? – нарешті голос подав Солл.

- Марена хоче нам щось розповісти, – тихо проказала Елен, не спускаючи з дівчини підозрілого погляду.

   Марена злякано глипнула на Елен, потім на Сарду, зіщулилася та сховала обличчя у брата на грудях.

- Що ти верзеш? – подав гнівний звук Митр, який встиг оклигати після удару Яреда.

   Елен і бровою не повела. Яред дедалі більше захоплювався цим холодним спокоєм, незворушною впевненістю. Подібних якостей він навіть у найхоробріших вояк не зустрічав, тому й хвилювала вона його дедалі більше. Хто ж вона насправді? Їхня зустріч випадок чи ретельно спланована пастка? І що вона хоче від Марени? Ця солодка дівчинка не така вже й безневинна як здається на перший погляд. Яред свого часу добряче натерпівся, намагаючись відбитися від її нав’язливої уваги.

- Марено, - тисла Елен, брови якої зійшлися на переніссі, - ти затримуєш нас. Говори або я попрошу Сарду тобі допомогти.

  Собака видала грізний гортанний звук. Всі погляди присутніх опустилися на собаку і дівчину, та ніхто не розумів, що від неї хоче Елен.

   Зненацька дівчина відштовхнула брата та прудко кинулася в глиб зали. Але далеко їй втекти не вдалося. Здоровенне тіло собаки хвацько наздогнало її та повалило на блискучий мармур. Марена з диким вереском гепнулася і завмерла. Сарду впирався їй в спину передніми лапами, жадібно винюхуючи.

- Яред, що ти коїш? – люто заверещав Митр, піднімаючись на ноги. Він хотів кинутися до сестри, але хижий потойбічний погляд Сарду його зупинив. – Забери собаку. Що ця дівка хоче від Марени? Ти вже забрав у мене одну сестру, тобі мало!

   Яред не відповідав. Сам нічого не розумів. Поведінка та вчинки Елен не піддавалися логіці чи хоча б якому розумінню. Тут лише спостерігати і чекати розв’язки.

- Елен, - стиха гукнув дівчину. Вона не відреагувала. – Поясни.

- Сарду, – вона покликала собацюру. Він зліз з Марени і став поруч хазяйки. – Марено, розказуй або…

   Вона не закінчила навмисне, щоб Марена зрозуміла усю серйозність її намірів.

   Заплакана й розпатлана німфа зацьковано піднялася на ноги. З нижньої губи побігла цівочка крові. Розбила при падінні. Митр хутко підскочив до сестри, пригортаючи до своїх грудей, але дівчина рвучко вивернулася і зробила впевнений крок в бік Яреда. У нього аж брови підскочили від хоробрості дівчини, яка нещодавно вдавала випадкову жертву.

- Це ти винний. Все через тебе, – злісно шипіла вона, враз змінюючи образ беззахисної німфи на розлючену бестію. – Я просто хотіла потрапити до Неро. Митр відмовлявся нас з Ізо туди відвезти. Хоча моїй сестрі і тут подобалося. Та не мені! Коли брат черговий раз поїхав провідати Віто, і ми об’їжджаючи з Ізо поля, помітили тебе, я вирішила, що це мій шанс, – Марена перевела подих і продовжила так само заповзято. Видно гидота сиділа в ній давно, а це шанс виплюнути і очиститися або потонути назавжди, – Ти пам’ятаєш як намагався спинити мого коня, який нібито злякався змії і оскаженів? – Яред кивнув, намагаючись втямити до чого вона веде. – Так от, кінь не злякався! Це була вистава, щоб затягти тебе до палацу. І ти повірив. Поїхав і потягнув за собою своїх псів.