***

- Годі! – злий і нетерплячий голос Митра обірвав беззвучний поєдинок.

Ґвалтівник з жалем відступив. Йому перебили розвагу.

Яред холодними очима оглянув її, але ж вона бачила там тривогу. Провину.

   Вони рушили в палац, який зустрів їх прохолодою мармуру та пишністю убранства. Багато золота, дерева, дві колони, що тримали ліплену стелю. Усе  світле, сонячне і ніяк не стикується з внутрішнім станом господаря цієї величі. За ними увійшли чотири головоріза, інші залишилися на подвір’ї. Зрозуміло. Митр бачить тут лише одну небезпеку. Яреда. Елен це на руку.

   Митр змахнув рукою і вони зупинилися посеред зали. З одного боку, вздовж колон розмістився масивний дерев’яний стіл, натертий до блиску і такі ж різьбленні стільці, а з іншого витончені дерев’яні сходи, що звивалися дугою на ще один поверх. Позаду них зупинилися головорізи. Елен одразу відчула на собі хижий погляд ґвалтівника. Він блукав її тілом. Жага крові булькала його нутром, а збочені картинки в голові змушували ноги Елен тремтіти. Найтонші волосинки на тілі піднялися дибом, а серце калатало, перекриваючи доступ повітрю. Вона закрила очі. Примусила себе заспокоїтися. Відключитися. Коли розліпила повіки, зловила на собі погляд Яреда. Твердий, впевнений, який ніс обіцянку: «Не бійся. Він тобі нічого не зробить. Не дозволю». Елен вірила цьому погляду. Чомусь він видався таким рідним і чесним.

   Почувся дзенькіт металу, привернув їхню увагу, і розірвав ниточку єднання між ними. Митр зняв зі стіни під сходами великого двостороннього меча, руків’я якого прикрашало дорогоцінне каміння, а на самому лезо виднілося якесь гравіювання.

   Митр глипнув на них туманним поглядом. Очі заволокло пеленою безумства та болю. Він бажав помсти. Бажав смерті.

   Раптом на сходах постала дівоча постать в довгій блакитній сукні без рукавів, що звабливими складками обвивала її тіло. Золотий ланцюжок перехоплював пояс німфи, підкреслюючи тонкий стан. Практично біле, до пояса, волосся лягало на плечі ідеальними локонами, а в блакитних, широко розкритих очах, заліг страх.

- Митр! – погукала здивовано німфа. – Чому тут він? Звідки?

   Вона легкими безшумними кроками злетіла до низу і зупинилася біля чоловіка, вимогливо заглядаючи в очі. Елен відмітила їхню схожість, особливо в розрізі очей. Брат і сестра. Ще одна?

- Марено, не лізь! – нетерпляче відмахнувся Митр.

   Дівчина тривожно глянула на брата, а тоді на меч в його руках і виступила на переріз чоловіку.

- Зупинись, – її голос благав. – Тобі не пробачать його смерті. Я мовчала, коли ти привів в дім цих тварюк, але його крові не дам тут пролити. Нам усім буде кінець, якщо ти його прикінчиш.

   Рот Митра скривився в божевільному вищирі, а тоді з нього полетіли булькаючі звуки схожі на сміх. Усі м’язи сильного тіла натягнулися, висока фігура якось враз зменшилася, знов випрямилася, втикаючись поглядом у свого ворога. Дивні перетворення в братові змусили дівчину злякано відсахнутися. Ніби в приступі нескінченного божевілля, він міг зарубати не тільки Яреда, а й сестру.

- Яка різниця, хто його приріже! – неприродно весело прогримів чоловік. – Рідний батько послав його на смерть. Яред, ти знав, що твого повернення не чекають? – Яред навіть оком не змигнув. Це для нього не новина, – О, бачу, знав. То як воно, знати, що ти нікому не потрібен?

   Яред мовчав. Лише погляд видавав бурю, що клекотала в середині.

   Елен почула зліва протяжний стогін Солла. Бідний хлопець ледь витримував напругу. Повернула голову праворуч, вловила тінь з двома червоними вуглинками, що відсвічували в темному кутку просторої зали. Чудово. Сарду готовий. Пора закінчувати цей фарс.

- Що ти верзеш? – насупилася дівчина.

- Сестричко, цей виродок допік не тільки нам. Кред послав його за Великий Ліс. А звідти не повертаються. Це вірна смерть.

- Не може бути, - німфа спантеличено обвела поглядом фігуру Яреда. – Звідки ти знаєш?

- Не віриш?! Герою, я правду кажу? – Митр тицьнув мечем в бік Яреда.

   Елен на мить перехопило подих. Що ж тут відбувається? Кожне слово, наче отрута, що виривається з пащі слизького гада і жалить розшматоване єство чоловіка, який так безстрашно кидається на її захист. А він стіна. Міцна та непорушна, і не  вразить її ніщо. Ніхто.

Яред ствердно кивнув, а тоді промовив:

- У тебе хороші нишпорки. Кред хоче, щоб я здобув йому Меч Пізнання та Сили.

- Це вигадка, легенда для дітей, – Марена захлиналася хвилюванням, а Елен не зрозуміла за кого більше: брата чи Яреда?

- Тільки не для Креда. Могутність Яреда підриває його авторитет перед народом і сусідами, - випльовуючи слину, повів збуджений Митр. – Армія повністю під контролем цього вилупка. Кредового вилупка. От, він і сцикнув. Скажи, - він пильно зазирнув в очі свого ворога, - навіщо ти погодився? Одне твоє слово і весь Небу твій.

- Сила вирішує не все, – впевнено відповів Яред. Сповідатися цьому божевільному не збирався.

   А в голові Елен думки загули, неначе бджолиний вулик. Значить, плітки про батьківство Креда, що гуляють народом – правда. Але що ж то за батько, який посилає сина на вірну смерть? Бо ж Батько - Ліс безжальний у своєму правосудді. Вона це знала. Йшла його стежками і відчувала пронизливі погляди Батька на собі. Він, наче шкіру знімав, намагаючись залізти у найглибші закутки твого єства.