***

   Від них смерділо кров’ю і смертю. Вона міцніше стисла вуста, щоб не вирвати нутрощі на землю. Сарду  шаленів. Ладен шматувати без розбору. Чув запах кожного ними вбитого. Їхні руки потопали у кривавому мареві. Кожна їхня жертва мигтіла перед її очима. З такою жорстокістю вона ще не стикалася. Жага вбивства викручувала кістки. Це ніби культ для них. Сенс життя. Вони живуть,  щоб нищити. Її зараз вирве. Хотілося плакати. Як стримати себе не знала? Навіщо їй ці знання! Колись вони вб’ють її.

   Від кола відліпився вершник, порівнявся з Яредом. Привернув увагу. Він інший. Не такий як решта. Світла пляма в царстві темного марева. Чому він поряд з цими нелюдами? У ньому повно горя. Невимовного болю. І жодного страху, немов і втрачати більше нічого. Всередині бездонна пустка. Як це страшно. Він щось говорив Яреду, а вона намагалася зосередитися на цих словах. Її погляд перехопив Солл. Там був страх. Та не за себе. Здивував. Він боявся за друга і за неї. Здебільше за неї. Бо знав, що ці потвори можуть зробити. Хотів поглядом її підбадьорити. Втішити. Вони викрутяться.

- Що могутній полководець забув в моїх володіннях? Та ще й без своїх вірних псів, - натягнуто скрипів чоловік, ніби у нього жахливо пересохло в роті.

- Їду матір провідати. Скучив, – напрочуд спокійно відповів Яред, а сам ще міцніше стиснув меча. Від напруги скронями стікав піт, а груди бурхливо здіймалися від кожного подиху. Елен він здався ще більшим. Неосяжним і водночас близьким. Ладен був кинутися на кожного, щоб захистити їх. Та чи стане йому сил. Невже доведеться застосувати вміння. Вона цього не хотіла. – Бачу, у тебе нові друзі.

- Так. Твої знайомі. Впізнав?

Яред лише кивнув.

- Гадаєш, безпечно приводити їх у власний дім?

   Мирт якось істерично загиготів. Неприродно. На обличчі виступили борозни болю.

- Непереможний Яред злякався купки сайсаків, яких так безстрашно рубав! А-а-а, я ж забув, зараз за тобою не стоїть армія і навіть не твої вишкребки.

   Яред не відреагував. Як скеля. Тільки рука на мечі видає напругу. Елен пробіглася його могутньою постаттю, дурна здогадка котилася  головою. Вони знайомі. Між ними не просто словесні іскри летять. Це люта ненависть з обох боків. А потім в голові клацнуло. Цей чоловік, Митр, говорив про Яреда! Того самого Яреда? Величного полководця, що дуже молодим очолив незліченну армію Небу. Про нього говорив старий і малий, ним захоплювались і ненавиділи, хлопчаки мріяли стати схожим на нього, дівчата натхненно зітхали, уявляючи поряд з собою, а вона ось, поховала з ним мертвих, разів зо три полаялась, залізла в нутро і потрапила в руки безжальних вбивць. А й справді, чому славетний вояка подорожує лише в компанії друга? 

- Я бачу, ти вирішив прикрасити свій шлях не тільки чудовими пейзажами, а й більш земними радощами, - вів далі Митр, окидаючи Елен зацікавленими поглядом. Вивчав не довго, бо не зміг витримати її темного розуміючого погляду, опустив очі на Сарду і нібито здивовано повів бровами. - Ти завів ще одного відданого пса? Цей, принаймні, симпатичніший, ніж інші.

- Ну, під час подорожі, вечори бувають такими довгими, - не став заперечувати Яред, - а вірний пес може бути чудовим мисливцем.

- Розумію, – Митр хитро зіщулив очі. – І як гостинний господар запрошую тебе та твоїх друзів до себе на перепочинок. Довгі подорожі втомлюють.

- Це дуже щедра пропозиція, але я змушений відмовитися, - впевнено відповів Яред, розуміючи, що його відмови не приймуть. Просто не дадуть такого шансу. Тоді для кого ця вистава? Перерізали б їх тут – та й по всьому. Чи Митр настільки сказився, що вирішив вбивати його довго та болісно, або змусить дивитися на чиюсь смерть. Очі Яреда різко обпалили Солла. Смерті друга він не пробачить. Тоді зиркнув на побілілу Елен. Невже злякалася? А він думав її нічим не проймеш. Митр думає, що вона його шльондра. І хоче ще й через неї дошкулити йому. – Не хочу завдавати тобі клопоту, та й день лише почався. Ми добре відпочили вночі.

- Яред, я так не можу. Правитель ніколи мені не пробачить, що я належним чином не прийняв його найвидатнішого полководця, – а тоді його погляд спалахнув божевіллям і він безапеляційно додав. - Це не обговорюється. Ми їдемо.

Митр розвернув коня, але Яред не зсунувся з місця. Це потрібно вирішити тут і негайно.

- Митр! Давай вирішимо нашу суперечку тут. Я не хочу втягувати Солла і цю невинну дівчину.

   Рвучким поривом Митр обернувся до них. Його гарне пропорційне лице перекосило від напливу люті. Все тіло від неї трусило і він закричав, мов зранений звір:

- А моя Ізо в чому була винна? Тільки в тому, що потрапила тобі на очі. Ти чудовисько. І зараз базікаєш про свою невинну хвойду, яку возиш за собою.

  Витримка Елен дала збій. Її гидливо пересмикнуло від слів Митра, люті й розпачу, які несамовито вирували в ньому. А невідома Ізо, напевно, є причиною лютої ненависті між цими чоловіками.

- Я не заперечую свою провинну, – смиренно відповів Яред. – Заподіяв я, карай мене.

- Як у тебе все просто, – гірко всміхнувся Митр. – Я кожен день спостерігав як пухне її живіт, бо у ньому твій виродок, кожен день божеволів від люті до тебе і жалю до неї. Батько залишив її на мене, а я не догледів. У неї мало бути краще життя, але зараз вона в могилі. Твій виродок її убив.

   Яред мовчав. Усі мовчали. Йому не було чого заперечити. Ця тиша ввібрала весь біль та розпач розчавленого непоправним горем чоловіка, брата. Йому хотілося кричати, трощити, вбивати, щоб усі відчули біль його втрати, а Елен хотілося підвивати в унісон.