ІІІ

      Чи може раптове знайомство змінити долю? Яред вірив, що творить свою долю сам, Елен же знала – випадковостей не буває. Хіба може всемогутнє небо поєднати два світи? Можливо.

         Елен не припиняла думати про своїх нових знайомих, про мертву вагітну жінку, про життя по цей бік Лісу. Воно дедалі більше  вражало її жорстокістю, болем, страхом. Ні, боялась не вона і не за себе. Невідомий страх жив в людях. Вони жити боялися, дихати, любити. От, навіть нові знайомі. В них жив страх перед невідомим, раптовою смертю, неприйняттям. Так, страх – це природно, як і любов, радість, втіха. То чому ж не жити з цими почуттями. Яка тоді вартість життя, якщо пам’ятаєш лише страх. І чому ці люди постійно чогось бояться? Вона облаштовувала собі нічліг і не могла позбутися цих блукаючих думок. Саме так. Вони постійно блукали її головою. Іноді веселили, а іноді завдавали болю, що траплялося частіше.

         Вона зиркнула на Солла,  який  лежав під деревом і вдавав, що спить, а сам крадькома спостерігав за нею. Ось тобі приклад. Чому не глянути на неї відкрито? Кого боятися?!

     - Що ти робиш? – суворо промовив Яред.

На його запитання відповіли обоє, і Елен, і Солл:

    - А що таке?

 Вони переглянулись: Елен весело, Солл зніяковіло.

    - Я до тебе звертаюсь! – він махнув головою в бік Елен. – Тут небезпечно залишатись.

    -  Чому ? – спокійно спитала вона і продовжила далі, не дивлячись на нього.

    - Як чому? – роздратовано заскрипів Яред.  –  Сюди можуть повернутися розбійники і тоді їхніми жертвами станемо ми. Потрібно йти до лісу.

      Елен нарешті підняла очі на нього. Руки впер в боки, поза впевнена, розслаблена, високий, плечі широкі, говорить правильні речі – потрібно віддати йому належне, він перший чоловік, що привернув її увагу, як чоловік. В тіні дерева його очі здавалися ще яскравішими, вловлювалась нетерплячість в погляді, в жестах, але жодних зайвих рухів. Він не метушився як більшість чоловіків, які дивилися на неї, не відводив присоромлених очей, не прагнув сподобатися, і цим зачепив.

  - То йдіть, – спокійно відповіла вона, нарешті звільняючи Морду від сідла. Вона б і не чіпляла його на нього, але вже дуже не зручно їздити на кінській спині без цієї чудової штуки.

  - Тобто?!

    Голос Яреда набрався люті і знову привернув її увагу. Тепер руки затиснуті в кулаки, а сам чоловік став, ніби, ще вищим. 

Солл підскочив на ноги, перескакуючи поглядом з друга  на  неї. Не послухатися Яреда не смів навіть він, а що собі дозволяє ця дивна дівка.

   Елен поклала сідло і підійшла до чоловіка . Занадто близько. В ніс вдарив запах людського і кінського поту, пилюки та ще чогось невагомого. Хвилювання? За неї?

  - Я вже сказала – йдіть, – її відповідь була прямою, як і погляд, – Я дам собі раду.

  - Ти що божевільна? – втрутився Солл. – Тут тебе знайдуть, поглумляться як над тою нещасною і вб’ють.

  - А мене хтось шукає? – глузливо спитала вона і відвернулась. Вони її втомили. Хмизу треба назбирати для вогню і помитися. О, Боги, як вона хотіла опуститися в блаженну прохолоду води. А тут вони зі своїми страхами. – Свою чорну справу вони вже зробили. Гадаєте, прийдуть стерегти нову жертву? Не думаю. Ти ж маєш справу з військом? – звернулася до Яреда, той кивнув. – На що тобі скидається цей напад? Чому не прибрали трупи, якщо сподіваються і надалі тут живитися чужим добром.

   Яред не відводив від неї пильного погляду. Це не просто жінка чи випадкова подорожня. І не одна з нападників. Навіщо тоді мертвих ховати. То хто ж вона?

  - Напад показовий. Попередження.

  - Кому? – вигукнув Солл.

  - Не знаю, – Яред зробив крок в бік Елен, наблизившись майже впритул. – І хто ти не знаю?

   Елен на мить розгубилася.  Він був занадто близько. Його очі, запах, тіло – це все занадто. Такої самовпевненості вона не чекала навіть від нього. Першим поривом було зробити крок назад, але вона вчасно зупинилася. Виказати слабкість перед чоловіком – нізащо! Та дивне почуття слабкості перед ним сколихнуло її вперше, і стривожив її чоловік також вперше. Вона швидко зібрала себе до купи і вперіщила погляд на нього. Які ж дивовижні очі!

  - Людина, жінка, яка випадково зустріла вас і купу трупів на своєму шляху, - сердито відказала вона.

  - Жінки не їздять самі, без нагляду. Це занадто небезпечно для них, – в тон їй гаркнув Яред.

  - Може для ваших жінок і небезпечно. А я можу про себе подбати. Тому збирайтеся і їдьте куди вам там треба. Залиште мене в спокої.

   Сарду, стривожений її тоном, підійшов ближче, видаючи гортані звуки застереження. Він дратувався. Елен це зрозуміла. Яред і Солл також звернули увагу на собаку, а той гарчав дедалі сильніше.

  - Ти що, хочеш налякати нас своєю звірюкою?

  Ці слова вже по-справжньому її зачепили. Сарду не звірюка. Він просто захищає її.

       Найогидніші слова були готові вилетіти з рота, та вона лиш розвернулася, підхопила свою палицю і широким кроком попрямувала до невеликої річки, що знаходилася неподалік. Стримала. Вона себе стримала. Сарду йшов поряд. Зараз вони наловлять риби, змиють бруд, що назбирався за день, а ті два бовдури підуть своїм шляхом. Коли вони зупинилися біля річки, її голова нарешті охолола, гнів вивітрився. Вона собою пишалася. Не наговорила зайвого, не застосувала палицю, нікого не скалічила своїм умінням. Так було не завжди. Дуже часто стриманості бракувало, що створювало проблеми їй, батькам, брату. В дитинстві, розлючені батьки її однолітків що через день приходили з криками, образами, навіть стусанами до їхнього дому, щоб черговий раз повідати батькам якої біди наробила їхня доня. А вона таки чудила: то ніс розіб’є задирі Еркасу, за те, що він назвав її очеретиною, то жаб підкине в ліжко манірній Лейсі, бо та назвала її вилупкуватою, то руку зламає пихатому Крату – він посмів зрізати ножем її волосся. Це було колись, в дитинстві, і ніби не з нею. Цієї миті вона могла собою пишатися, бо стрималася.