ІІ

Елен відчувала запах крові, страху й болю. Він наближався з кожним кроком Морду. Земля плакала. Її густо полили гарячою кров’ю. Перед входом в ущелину, через яку пролягав торговий шлях, Сарду зупинився і протяжно завив. Смерть. Морду застиг, як вкопаний. Елен не відчувала небезпеки, бо найстрашніше уже сталося. Вона злізла з коня і подалася прямо в роззявлену пащу ущелини смерті. Почуття загострилися неймовірним болем. Чужим болем.

Сарду крутився поряд, протяжно підвиваючи. Ще крок і Елен ледь не збило хвилею відчаю та безвиході. Ущелина була завалена трупами, завмерлими в неприродних позах. Довкола кружляли м’ясні блискучі мухи, запаху ще не було, тому все сталося відносно недавно.  Думати далі не могла. Її роздирали тисячі ударів. Хотілося впасти, скрутитися клубочком і завити. Що з цим світом не так? Що з цими людьми не так? Чому чуже їх так приваблює? Навіщо така жорстокість? Хто перетворює чудових немовлят на потвор? Чи вони такими народжуються?

Їй забракло повітря. Груди роздирало від пекучого болю. Вона ніяк не могла себе опанувати. Зробити ще хоч крок. Сарду жалібно заскавчав. Посеред спотворених людських тіл, і розкиданих, уже не потрібних речей, він знайшов щось важливе. «Заспокойся, опануй себе!» - кричала не себе. Чутки, чутки! Вони правдиві! В ущелині справді грабують і вбивають торговців. І, напевно, не тільки їх. Сарду нетерпляче гавкнув. Елен зробила над собою зусилля, зібралася і зробила крок. Не дивитися навколо не могла. Чоловіки, не вояки, бо короткими ножами і шаблями проти банди навчених головорізів не встоїш – це був звичайний караван з торговцями. Вони зазвичай наймають для себе охорону, та схоже, вона була не надто надійною.

Сарду нервово пританцьовував біля своєї знахідки. Зробивши ще декілька кроків, за кострубатою жовто-сірою каменюкою, Елен помітила голі закривавлені ноги. Вони злегка сіпалися. Збиті до крові руки трималися за округлий живіт. Жінка! Вагітна! Майнуло в мареві думок ошелешеної Елен. Стрімко кинулася до нещасної жертви, вона була жива. Елен впала біля неї на коліна, сльози полилися колючим градом з очей. Як би ж вони могли зцілювати. Та їй уже не допоможеш. Життя повільно покидало нещасну, цівочкою збігаючи додолу з перерізаного горла. Сповнені німого крику очі, благали про допомогу. Жінка взяла Елен за руку, стиснула і вмить завмерла. Її погляд закляк. Прекрасна небесна блакить навічно завмерла в очах померлої жінки.

Елен не одразу зрозуміла, що та мертва. Відчайдушно стискала руку померлої, поки не втямила, що відповіді нема.

Сарду протяжно завив, а Елен остовпіло дивилася на свої закривавлені руки. Навіщо Боги скинули її сюди. Тут скрізь БІЛЬ. Лише БІЛЬ. Вона не відала скільки так просиділа, безглуздо витріщаючись на померлу і свої руки. Сарду мовчав, навіть не намагався її заспокоїти. Змалку їй вбивали, що жінка – це життя, це мати і плодюча земля, це тепла домівка і смачнюча вечеря, це ласкава посмішка і всемогутня сила, без якої не може жити жоден чоловік, бо ж життя йому також дає жінка. Вона згадала батька, який обожнював її і не тямив себе без любої дружини; брата, який завжди захищав її перед однолітками, бо ж Елен відрізнялася. Дуже відрізнялася. Мабуть, тому в неї постійно визрівала думка, що свого місця в житті вона не знайде ніколи.

Перестерігаюче гарчання Сарду, не одразу вирвало її з полону думок та спогадів, а от насторожений чоловічий голос, який викрикнув: «Що ти робиш?!», привернув увагу, та занепокоєння не викликав. Вона повільно піднялася на ноги, обертаючись на голос. Погляд зловив дві постаті верхи коней. Чоловіки були озброєнні, до того ж добряче. Насторожено витріщалися на неї, а той, що більший,  ще й перестерігаюче поклав руку на великого двостороннього меча, прикріпленого до сідла. Він явно був головним. Це вловлювалося і в погляді, і в позі, і в руці на мечі. Захисник. Природжений. Сміливий, сильний, відданий тим, хто цього заслуговує. Інший  -  трохи молодший, з хвостиком на потилиці, худий і підтягнутий, відчайдушно супив брови, ніби розгадував надзвичайно складний ребус. Господар і слуга? Можливо? Елен сумнівалась. Бандити, які не все забрали - не схоже. Відчувала лише їхню тривогу, агресії та підступності немає.

Вона опустила погляд на нещасну жінку, втративши до чужинців цікавість. Її потрібно поховати. Інших також. Глипнула на свої руки і зрозуміла, чому чужинці так на неї вилупилися. Руки ж закривавлені. «Ну, нічого, - думала вона, - ці двоє не небезпечні».

- ТИ глуха?! – різко і з притиском гукнув їй головний. – Що тут сталося? Хто ти така?

Елен невесело хмикнула. Як вони не розуміють, їй не до балачок. Потрібно поховати цих людей. Віддати останню шану Богам, щоб прийняли їхній замучений і сплюндрований такою смертю дух. «А може вони, ці двоє, допоможуть?»  - смикнулося в думках.

- А ви вирішили перевірити чи всі мертві? – з викликом відказала вона, закидаючи свою вудочку. – То я вас заспокою. Вони мертві. Чи ви не все забрали? Вирішили ще чимось поживитися?!

Останні слова вона викрикувала.

- Що ти городиш? – істерично крикнув молодший. – Ми просто подорожні!

От вона їх і зловила.

- Подорожні не їздять озброєними до зубів!

- Що ти …

- Тихіше, Солл, - буркнув головний, звівши широкі брови до купи, – Хто це зробив?

О, цього так просто не візьмеш!

- Якщо не ви, і не я, тоді лишається тільки здогадуватися, хто ці потвори.

- Твої руки в крові.

- Я хотіла їй допомогти, - Елен знову поглянула на мертву жінку, – вона була вагітною. Вони зґвалтували її і перерізали горло, а потім лишили помирати. Хіба, після цього, я можу назвати їх людьми … Вони потвори.

Цього разу вона стримала сльози. Знала, Боги такого не пробачать. Вона попросить. Їй не відмовлять.

- Хто ти? – знову обізвався головний.

- Подорожній, як і ви.

Елен перевела погляд на чоловіків, що й досі були  в сідлі.

- Ви допоможете мені їх поховати? – її голос тремтів, а погляд благав, і вона не соромилася цього. Сильною буде іншого разу. Зараз їй потрібна допомога.