І

Упав вісімнадцятий. Вона стояла і дивилася як впала її остання надія. Навколо тиша. Практично мертва. Десь гавкала собака і сміялись діти. Натовп завмер, а Вершительки спохмурніли. Їй стало шкода маму. Майже фізично  відчула її материнський біль, але інакше не можна. Через себе не переступиш.

         З високого кам’яного постаменту встала Найстарша: тяжко оперлася на поруччя такого ж кам’яного сидіння і глипнула на неї. Місто завмерло. Не виганяли за таке ще нікого. Вона перша і остання. Елен це знала.

- Елен, - скрипучим голосом повела Найстарша, - ти знаєш умови. Наш світ не може дати тобі те, чого ти шукаєш. Свою долю потрібно творити. Наше місто затісне для тебе. Шукай її за Лісом. Ти така перша, твоя мати Вершителька, і колись її місце буде твоїм. Ми даємо тобі три сезони. Рівно через три сезони, в цей день, ти повинна повернутися. – Найстарша перевела подих і якось враз вся скрутилася, немов тягучі спазми скорчили старече тіло, а на очах пелена: чи то сліз, чи то сумної радості. – Тоді ми вирішимо твою долю остаточно. А зараз збирай речі, прощайся з родиною – завтра, на світанку, ти вирушаєш.

«Або я не повернусь», – невесело подумалось Елен. Найстарша тяжко опустилася на своє місце і натовп перевів подих. Це таки сталося. Заворушився вісімнадцятий. Прийшов неборака до тями. Елен було його шкода. Чомусь усіх своїх претендентів, вона жаліла. Знала наперед чим закінчиться їхня заповзятість, і це знання її вбивало. Знання – її найбільший біль. Вона дозволила собі поглянути на маму, знаючи, що нутрощі розірве вщент. Потім, якось, збере їх до купи.

Мамин біль лився очима. Солоні струмені капали з підборіддя. Де й подівся вічно самовпевнений погляд і чітко виважені слова. Зараз плакала мати. Єдину свою дитину, яку вона вимолила в неба, виганяють за те, що та не могла бути такою як усі. І не допомогло те, що вона Вершителька, не допомогли її материнські сльози і благання. Усе марно.

Елен зібрала себе до купи, міцно вчепила посох і рушила додому. Збуджені людиськи зустріли її очима батька. Стривоженими і безнадійними. Він накинув Елен на плечі легкий тканий плащ і в супроводі тисячі цікавих поглядів, вони, з гордо прямими спинами, подалися додому. У них залишилося тільки сьогодні.

***

Сонце припікало, а думки в голові плавилися і плуталися. Гарний жарт від володаря ( чи то від батька) знайти і подарувати йому легендарний меч Пізнання та Сили. Коли Яред стояв посеред величного тронного  залу і слухав володаря, спершу йому здалося, що той вирішив пожартувати над ним, бо усі батькові блазні також реготали, та тепер, під палючим сонцем, йому було геть не смішно. Він постійно бачив перед собою набряклу пику володаря-батька, який єхидно та іронічно зауважив:

- Ти ж величний вояка, який з таким успіхом примножував землі та статки для мого царства, – дихнув на Яреда володар вчорашнім неперевареним вином. – Меч Пізнання та Сили зробить мене непереможним, а моє царство наймогутнішим  по цей і по той бік Лісу.

- А мені що з цього? – спохмурнів Яред, випльовуючи слова. Так говорити з володарем міг тільки він, і не тому, що був його сином, а тому, що так зване могутнє царство трималося купи лише завдяки йому.

- А що ти хочеш? – похмілля у володаря було легким. Він сьогодні був добрим,  навіть до сина.

- Це буде останнє твоє завдання для мене, і незалежно від результату, ти віддаєш мені Каффу, – не вагаючись, відповів він.

Посмішка, набряклого від зловживань  володаря помітно потьмяніла . Він крутнувся на  золотому троні і глипнув очиськами на свого головного прихвосня. Так, що робиться у власному царстві володар знав тільки заочно, а от головний прихвостень знав це прекрасно, тому віддати Каффу Яреду чи ні – питання не до нього. Час завзятого і мужнього завойовника давно минув, тепер він, так би мовити, пожинав плоди: п’яні оргії, полювання на рідкісних диких тварин, собачі, півнячі та ще казна - які бої – от і все правління колись могутнього та амбітного  Креда.

Мек, він же головний прихвостень, замислився лише на мить, а потім ледь помітно кивнув. На відміну від свого володаря, він чудово розумів, хто такий Яред і чому з ним потрібно рахуватися. На цьому худому смаглявому чоловічкові, який грав роль головного блазня, потакаючи всім примхам злегка божевільного лялькаря, трималося все велике і колись могутнє царство Небу.

Кред зрозумів натяк Мека, та все ж вирішив показати характер.

- А звідки мені знати, що ти підеш шукати Меч, а не відсидишся у якоїсь дівки між ногами? – загиготів правитель, а за ним увесь почет.

Яред також посміхнувся.

- Ти чудово знаєш, де знаходиться Меч, і за Лісом ти бував, а я – ні. Ти посилаєш мене, майже на смерть, та ще й хочеш звинуватити у шахрайстві. Твої нишпорки снують по всьому царстві, лиш за Ліс бояться поткнутися, якщо я буду з цього боку , вони мене знайдуть і повідомлять, але, - Яред зробив навмисну тягучу паузу, щоб збити Кредову самовпевненість, -  якщо повернусь з Лісу з Мечем чи без нього, я хочу гарантій.

Вимоги були справедливі. Кред спохмурнів. Напевно згадав усі колишні звитяги, та й повагом піднявся з золотого трону, щоб погордливо глянути на єдиного сина.

- Ти смієш ставити мені умови! – громовим пропитим басом вигукнув Кред.

Яред навіть не змигнув оком. Уся ця вистава для роззяв, що стояли довкола. Бо ж володар, і досі великий та могутній.

- Ну що ж, якщо тобі не подобаються мої умови, тоді шукай іншого героя.

Володар випнув губи і живіт, розмова йшла не тією стежкою.

- Яред – наш герой – це ти! – вигукнув Кред, викручуючись із кутка, в який сам себе загнав. Почет голосними оплесками та вигуками підтримали свого правителя. Яред лише невесело замугикав.

Отак, під шквал овацій він подався шукати Меч Пізнання та Сили. І все б нічого, за своє життя бачив різне, та одна думка гризла  страшним болем – його повернення не чекають. Кред відчув у ньому перешкоду для свого блюзнірського правління і вирішив позбутися, дарма, що Яред його єдиний син.