ГЛАВА 68.

ГЛАВА 68. Гарячі ночі травня 

Травень накрив їх теплим, солодким повітрям — і разом із ним прийшли ночі, в яких існували тільки вони. 

Світ за дверима квартири зникав, щойно Павло притягував Настю до себе. Не було більше гостей, музики, весільного шуму. Не було планів, справ чи навіть часу. 

Були тільки їхні подихи. 

Їхні тіла, що знову й знову знаходили одне одного. 

Настя більше не соромилася. Після першої ночі щось у ній розквітло — впевненість, жіночність, сміливість. Вона сама тягнулася до нього, сама цілувала, проводила пальцями по його плечах, по грудях, відчуваючи, як під її дотиком він затамовує подих. 

— Ти зводиш мене з розуму, — хрипко прошепотів Павло, коли вона притиснулася ближче. 

Їхні поцілунки стали глибшими, довшими. Без поспіху — але з вогнем. Він піднімав її на руки так легко, ніби вона важила нічого, і ніс до спальні, а вона сміялася тихим, щасливим сміхом. 

Ковдра сповзала на підлогу. Світло лампи залишало на їхній шкірі золотисті тіні. 

Вони вчилися одне одного. 

Вивчали кожен подих, кожну реакцію, кожен тихий стогін, що народжувався в напівтемряві. Настя більше не боялася. Вона відчувала себе бажаною, коханою, потрібною. 

Її пальці впліталися в його волосся, її губи шукали його знову і знову. Їхні рухи ставали сміливішими, гарячішими. Пристрасть розпалювалася хвилею, що накривала обох. 

Вони забували про все. 

Про втому.
Про те, що завтра знову ранок.
Про обережність. 

У ті ночі існувало тільки “зараз”. 

Тільки близькість. 

Тільки шалене бажання, що з кожним разом ставало сильнішим. 

Після — вони лежали, переплетені руками й ногами, розігріті, задихані, щасливі. 

— Я навіть не знала, що можна так відчувати, — тихо зізналася Настя, малюючи пальцем кола на його грудях. 

— Я ж казав, — усміхнувся Павло, цілуючи її в скроню. — Ми створені одне для одного. 

Ніч за ніччю вони розчинялися одне в одному. Сміялися, шепотіли дурниці, знову цілувалися. 

І зовсім не думали про те, що живуть без жодного захисту — надто захоплені почуттями, щоб зупинятися й рахувати ризики. 

Одного ранку, коли вони ще не встигли вибратися з ліжка після особливо гарячої ночі, у двері гучно постукали. 

Раз.
Другий.
Третій — уже настирливіше. 

Настя різко підняла голову. 

— Тільки не це… 

— Павлеее! — пролунав голос Ореста з-за дверей. — Ми знаємо, що ви не спите! 

— І якщо спите — то явно не просто так! — додав Остап. 

Павло заплющив очі й тихо застогнав. 

— Вони коли-небудь дадуть нам спокій? 

Знову стук. 

— Слухайте, молодята! — продовжив Орест. — Ми все розуміємо, гарячі травневі ночі, любов, пристрасть… 

— Але про сім’ю не забувайте! — підхопив Остап. — Ми, між іншим, не проти племінників! 

Настя сховала обличчя в подушку, намагаючись не розсміятися. 

— Я їх уб’ю, — прошепотів Павло, але сам ледве стримував сміх. 

— Не забудьте назвати першого на честь нас! — гукнув Орест. 

— А другого — теж на честь нас! — додав Остап. 

— Ідіть додому! — нарешті крикнув Павло. 

За дверима почувся регіт і звук кроків, що віддалялися. 

У квартирі знову запанувала тиша. 

Настя повернулася до чоловіка, очі її світилися. 

— Ну що, — лукаво прошепотіла вона, — будемо виконувати план родини? 

Павло усміхнувся так, що в її животі знову спалахнув вогонь. 

— У нас ще вся ніч попереду. 

І двері до спальні знову зачинилися. 

Бо травень тільки починався.