ГЛАВА 67.

ГЛАВА 67. Тільки ми


Коли двері квартири зачинилися, настала тиша. 

Не та святкова, наповнена музикою й сміхом, як у ресторані. А зовсім інша — глибока, інтимна. Тиша тільки для нас двох. 

Я зняла туфлі й тихо засміялася. 

— Нарешті без підборів, — прошепотіла я. 

Павло дивився на мене так, ніби досі не вірив, що цей день став реальністю. 

— Ти сьогодні була найкрасивішою жінкою у світі, — сказав він, повільно підходячи ближче. 

— Сьогодні? — ледь усміхнулася я. 

— І завтра. І завжди. 

У кімнаті горіло лише кілька теплих ламп. Світло було м’яким, золотистим. Фата ще спадала з моїх плечей, і я раптом відчула легке хвилювання. 

Це була наша перша ніч як чоловіка й дружини. 

І моя — вперше. 

Я підняла на нього очі. 

— Павле… 

Він одразу став серйознішим. Ніжнішим. 

— Якщо ти хвилюєшся, ми можемо просто обійнятися й заснути, — тихо сказав він, торкаючись моєї руки. — Я нікуди не поспішаю. 

І саме ця його спокійна впевненість розвіяла останні страхи. 

— Я не боюся, — прошепотіла я. — Я просто… хочу, щоб це було про нас. 

Він обережно зняв із мене фату, провів пальцями по волоссю. Його дотики були повільними, уважними, ніби він запам’ятовував кожен сантиметр. 

Моє серце билося швидко, але вже не від тривоги — від передчуття. 

Його губи торкнулися моїх — спочатку ніжно, майже несміливо. Я відповіла, і поцілунок став глибшим. Теплішим. Повільним, але наповненим пристрастю, що стримувалася весь день. 

Його руки ковзнули по моїй спині, обережно розстібаючи ґудзики сукні. Тканина м’яко сповзла на підлогу. 

Я відчула, як по тілу пробігла хвиля тепла. 

— Ти прекрасна, — прошепотів він так щиро, що я заплющила очі. 

У його погляді не було поспіху. Лише захоплення й любов. 

Ми рухалися повільно, ніби в танці. Кожен поцілунок — як продовження клятви, яку ми дали під аркою. Кожен дотик — як підтвердження: ми разом. 

Коли він підхопив мене на руки й обережно поклав на ліжко, я інстинктивно обійняла його за шию. 

— Ти впевнена? — ще раз тихо запитав він. 

Я кивнула. 

— Я хочу, щоб мої перші спогади були тільки  з тобою. 

Його губи знову накрили мої. Повільно, глибоко. Тіло відгукувалося на кожен дотик — несміливо спочатку, а потім усе впевненіше. 

Це не було різко чи грубо. 

Це було ніжно. 

Тепло. 

І дуже особисто. 

Я відчувала його подих на своїй шкірі, його руки, що тримали мене так, ніби я — найцінніше, що в нього є. 

І в якийсь момент хвилювання повністю зникло. Залишилися тільки відчуття — близькість, довіра, пристрасть, яка наростала хвилею. 

Я тихо видихнула його ім’я. 

Він притулився лобом до мого. 

— Я люблю тебе, — прошепотів він. 

— І я тебе. 

Це було не просто про фізичну близькість. 

Це було про те, що ми обрали одне одного. 

Про те, що я довірилася. 

Про те, що він був ніжним і терплячим. 

І коли ми, втомлені й щасливі, лежали в обіймах під теплою ковдрою, я слухала його серце. 

Спокійне. 

Надійне. 

— Тепер ти моя дружина, — тихо сказав він. 

— А ти мій чоловік. 

І ці слова звучали сильніше за будь-які обіцянки. 

За вікном шуміло нічне місто. 

А в нашій квартирі була тільки любов. 

І початок нашого нового життя.