ГЛАВА 66.

ГЛАВА 66. Наш травень


Цей день настав. 

Я прокинулася ще до світанку. Серце билося так швидко, що здавалося — його чують усі. У кімнаті пахло квітами й легким ароматом мого парфуму. На кріслі висіла моя сукня — ніжна, молочно-біла, така легка, що здавалася хмаринкою. 

— Сьогодні, — прошепотіла я своєму відображенню. 

Сьогодні я стану його дружиною. 

Мама допомогла мені вдягнути сукню. Коли я застібнула останній ґудзик і подивилася в дзеркало, в очах заблищали сльози. 

Я стояла рівно. 

Впевнено. 

На власних ногах. 

— Ти неймовірна, — тихо сказала мама. 

Біля моря вже зібралися гості. Сонце ніжно світило, море спокійно шуміло, а лавандовий декор виглядав ще красивіше, ніж я могла уявити. 

Коли я вийшла, все навколо ніби стихло. 

Мене під руку вів дідусь. 

Його рука була міцною й теплою. 

— Горджуся тобою, — прошепотів він. — Ти справжній боєць. 

— Дякую, що ведеш мене, — відповіла я, відчуваючи, як серце стискається від емоцій. 

Біла доріжка простягалася до арки, прикрашеної білим і лавандовим фатином, гортензіями й лавандою. Квіти ледь колихалися від морського вітру. 

І там стояв Павло. 

У графітовому костюмі. З трохи схвильованими очима. Найкрасивіший чоловік у моєму житті. 

Я йшла повільно. Рівно. Без кульгання. 

Кожен крок — моя маленька перемога. 

Коли ми підійшли до арки, дідусь зупинився, взяв мою руку й урочисто передав її Павлові. 

— Бережи її, — сказав він. 

— Обіцяю, — твердо відповів Павло. 

І почалася церемонія. 

Море було нашим фоном. Вітер — музикою. Сонце — благословенням. 

Ми говорили клятви. 

— Я обіцяю бути поруч у радості й у складні моменти, — сказав Павло, дивлячись мені просто в очі. — Підтримувати, вірити й любити тебе кожного дня. 

Я ледве стримувала сльози. 

— Я обіцяю йти поруч із тобою, — відповіла я. — Не позаду і не попереду. Поруч. І навіть якщо життя знову випробовуватиме нас, я знаю — ми впораємося. 

Коли ми сказали «так», гості вибухнули оплесками. 

І в ту мить я зрозуміла — це найщасливіший день мого життя. 

Святкування в ресторані було просто неймовірним. 

Коли ми зайшли до залу, я завмерла. 

Ніжна фіолетова підсвітка, білосніжні скатертини, лавандові атласні акценти, маленькі букетики лаванди на столах… За нами — фатинові штори й ініціали А & П, що сяяли м’яким світлом. 

Біля нашого столу — великі вази з білими й ніжно-фіолетовими гортензіями. 

— Це… це казка, — прошепотіла я. 

— Для моєї дружини — тільки так, — усміхнувся Павло. 

Так. 

Його дружини. 

Перший танець був повільним і ніжним. Я притулилася до нього, відчуваючи, як усе навколо зникає. 

— Ти йдеш ідеально, — тихо сказав він. 

— Бо я знаю, куди йду, — усміхнулася я. 

А потім почалося справжнє свято. 

Орест узяв мікрофон. 

— Я хочу офіційно заявити, що це весілля року! І якщо хтось ще сумнівається — подивіться на наречену. Вона буквально пройшла шлях до цього дня! 

— А я контролював банти на стільцях, — додав Остап. — Тому половина краси — це моя заслуга. 

— Половина? — перепитав Орест. — Не перебільшуй. 

Гості сміялися, атмосфера була легкою, теплою, справжньою. 

Були тости, обійми, танці до втоми. Дядько Міша навіть вийшов танцювати так, що зал аплодував стоячи. 

Під кінець вечора ми з Павлом вийшли на терасу. 

Море шуміло, ніч була тепла, а зала за нашими спинами сяяла фіолетовим світлом. 

— Пам’ятаєш, як ти боялася, що не зможеш ходити? — тихо запитав він. 

— Пам’ятаю. 

— А сьогодні ти пройшла до мене впевненіше за всіх. 

Я поклала голову йому на плече. 

— Бо я йшла до свого майбутнього. 

Він поцілував мене. 

І в ту мить я знала: усе, що було складним, болючим, страшним — мало сенс. 

Бо привело мене сюди. 

До моря. 

До травня. 

До любові. 

І до нашого «назавжди».