ГЛАВА 65.

ГЛАВА 65. Лавандова мрія 

До весілля залишився тиждень. 

Початок травня приніс із собою тепле повітря, запах моря й відчуття, що ось-ось станеться щось неймовірне. 

Я намагалася не хвилюватися. Справді намагалася. 

Але Орест і Остап уже повністю занурилися в підготовку — і тепер щодня їздили до ресторану біля моря, контролюючи кожну деталь. 

— Ми зробимо так, що ви запам’ятаєте це на все життя, — урочисто заявив Орест. 

— Особливо рахунок за декор, — тихо додав Остап. 

Ресторан поступово перетворювався на лавандову казку. 

Виїзна церемонія мала відбутися просто біля моря. Там уже встановили арку — легку, повітряну, прикрашену білим і ніжно-лавандовим фатином. Тканина м’яко колихалася від морського вітру. 

Арка була всіяна квітами — білими та ніжно-фіолетовими гортензіями, між якими витончено впліталася лаванда. Від неї йшов легкий, заспокійливий аромат. 

— Оце краса… — видихнув Остап, оглядаючи результат. 

До арки встелили білу доріжку. Чисту, як нова сторінка життя. 

По обидва боки стояли білосніжні стільці, а ззаду на кожному акуратно були пов’язані ніжно-фіолетові банти. 

— Ідеально, — задоволено кивнув Орест, поправляючи один із бантів, який трохи перекосився. 

Сам ресторан теж змінився до невпізнаваності. 

Круглі столи вкрили білосніжними скатертинами. Посередині кожного — атласні круги лавандового кольору, які м’яко переливалися при світлі. 

На столах стояли маленькі, акуратні букетики лаванди — ніжні, прості, але такі стильні. 

— Головне — не переплутати їх із приправою, — пожартував Остап, отримавши легкий штовх від Ореста. 

Біля столу наречених поставили дві великі вази з гортензіями — білими й ніжно-фіолетовими. Квіти виглядали розкішно, але водночас дуже делікатно. 

За нашими спинами звисали фатинові штори смугами — білі й лавандові. Вони створювали легкий, повітряний фон. 

А посередині сяяли фіолетові ініціали: 

А & П 

— Оце вже офіційно, — сказав Орест, відступаючи на кілька кроків, щоб оцінити композицію. 

По всьому залу розмістили ніжну підсвітку у фіолетових пастельних тонах. Увечері вона створювала м’яке, майже казкове світло. 

Море шуміло зовсім поруч. 

І все це виглядало так, ніби зійшло з моєї уяви. 

Я ще не бачила повної картини. Павло категорично заборонив мені приїжджати до ресторану. 

— Сюрприз має бути сюрпризом, — сказав він. 

Але мама випадково проговорилася: 

— Там так красиво, Настю… Це точно твоя мрія. 

І я відчула, як серце почало битися швидше. 

Тиждень. 

Усього сім днів. 

Я стояла біля вікна й дивилася на море вдалині. 

Колись я вчилася знову ходити. 

А тепер готуюся пройти білою доріжкою до арки, прикрашеної лавандою й гортензіями. 

До Павла. 

До нашого травня. 

І навіть небо над морем зараз мало ніжний фіолетовий відтінок на заході. 

Ніби саме життя вирішило підтримати нашу кольорову гаму.