ГЛАВА 64.

ГЛАВА 64. Сукня мрії


Кінець квітня підкрався зовсім непомітно. 

Здавалося, ще вчора ми святкували завершення реабілітації, а сьогодні календар упевнено показував: до весілля залишилися лічені тижні. 

Час летів стрімко. 

І настав день, якого я чекала з особливим хвилюванням — вибір весільної сукні. 

— Готова? — усміхнулася мама, коли ми виходили з дому. 

— Ні, — чесно відповіла я. — Але поїхали. 

Разом зі мною були мама, Орест і Остап. Вони категорично заявили, що без них я сукню не оберу. 

— Ми — незалежна експертна комісія, — серйозно сказав Остап. 

— Так, з правом вето, — додав Орест. 

Я лише закотила очі, але всередині було тепло. 

У салоні пахло свіжими квітами й легкими парфумами. Уздовж стін висіли десятки суконь — пишні, мінімалістичні, мереживні, сатинові. 

Я повільно пройшлася між ними, торкаючись тканин пальцями. 

— Я хочу щось ніжне, — сказала я. — Без надмірного блиску. Легке. Щоб я могла вільно рухатися. 

Мама подивилася на мене з таким виразом, ніби згадала маленьку мене, яка колись приміряла її підбори. 

Консультантка принесла першу сукню — пишну, з довгим шлейфом. 

— Ні, — одразу прошепотіла я, ще не примірявши. — Це не я. 

— Приміряй, для історії! — засміявся Орест. 

Я все ж одягла її. Вийшла до дзеркала. 

— Ти виглядаєш як торт, — чесно сказав Остап. 

— Дякую за підтримку, — пирхнула я. 

Ми сміялися, фотографувалися, коментували кожен варіант. Деякі сукні були красивими, але «не мої». У деяких я почувалася скутою. В інших — занадто дорослою або, навпаки, занадто пишною. 

І тоді консультантка винесла ще одну. 

Ніжна, молочно-біла. Легка, з тонким мереживом на рукавах і акуратним вирізом. Спідниця спадала м’якими хвилями, без зайвого об’єму. 

— Ось цю, — тихо сказала мама. 

Я зайшла в примірочну. 

Коли вийшла — в салоні стало тихо. 

Я повільно підійшла до великого дзеркала. 

І завмерла. 

Це була я. 

Не принцеса з казки. Не героїня глянцевої обкладинки. 

А я — справжня. 

Ніжна. Сильна. Жива. 

Я зробила кілька кроків. 

Рівних. Упевнених. 

Без найменшого натяку на страх. 

— Настю… — тихо сказав Орест. — Це вона. 

Остап навіть нічого не пожартував. А це вже було показником. 

Мама витерла сльозу. 

— Ти така красива… 

Я дивилася на своє відображення й думала лише про одне: як стоятиму в цій сукні навпроти Павла. 

І підійду до нього сама. 

— Беремо, — впевнено сказала я. 

Тим часом Павло з дядьком Мішею вирушили обирати костюм. 

— Ніяких експериментів, — одразу попередив дядько. — Класика. 

— Я й не планував рожевий піджак, — засміявся Павло. 

Вони міряли темно-синій, сірий, чорний. Дядько Міша уважно оцінював кожну деталь — посадку, довжину рукавів, тканину. 

— Оцей, — нарешті сказав він, коли Павло вийшов у глибокому графітовому костюмі з ідеально підібраною краваткою. 

Павло глянув у дзеркало й на мить уявив мене поруч. 

— Вона буде найкрасивішою, — тихо сказав він. 

— А ти — найщасливішим, — усміхнувся дядько. 

Увечері ми з Павлом зустрілися вдома. 

— Ну що? — одночасно запитали ми. 

— Я не скажу, — засміялася я. 

— І я не скажу. 

Ми домовилися не показувати одне одному образи до самого весілля. 

Але в його очах я бачила впевненість. 

І в своїх — теж. 

Квітень добігав кінця. 

Попереду — травень. 

І день, коли я в ніжній сукні підійду до нього. 

Власними ногами.