ГЛАВА 63.

ГЛАВА 63. День коли я перемогла 

Сьогодні був той самий день. 

Останній день моєї реабілітації. 

Я прокинулася раніше, ніж зазвичай. У кімнаті було тихо, лише перші промені сонця ковзали по стінах. Я повільно сіла на ліжку й опустила ноги на підлогу. 

І завмерла. 

Колись цей рух був найстрашнішим. Колись я боялася навіть подумати, що не зможу їх відчути. 

А зараз я просто встала. 

Без сторонньої допомоги. 

Без страху. 

Так, легка кульгавість ще залишалася. Але це була дрібниця. Нагадування про шлях, який я пройшла. 

На кухні вже стояв Павло. 

— Ну що, чемпіонко? — усміхнувся він. 

— Сьогодні офіційно, — відповіла я й зробила кілька кроків до нього. — Сьогодні я закінчую. 

У реабілітаційному центрі мене зустріли оплесками. Я навіть розгубилася. 

— Ми вами пишаємося, — сказав лікар. — Ви зробили неможливе. 

Останні вправи були радше символічними. Я пройшла доріжкою без опори. Піднялася й спустилася сходами. Зробила кілька поворотів. 

Самостійно. 

Коли все закінчилося, мені вручили невеликий сертифікат про завершення курсу. Але для мене це був не просто папірець. 

Це був доказ. 

Я змогла. 

Вийшовши на вулицю, я глибоко вдихнула свіже повітря. Павло обійняв мене так міцно, ніби боявся відпустити. 

— Тепер офіційно, — прошепотів він. — Ти це зробила. 

— Ми, — тихо виправила я. 

Увечері ми поїхали в те саме кафе біля моря. 

Невелика тераса вже чекала на нас. Мама, дядько Міша, Орест, Остап — усі зібралися. На столах стояли квіти, легкі закуски, торт із написом: «Новий початок». 

Я сама піднялася сходами до тераси. 

Повільно. Рівно. Без опори. 

І коли ступила на останню сходинку, усі зааплодували. 

— Вона навіть не кульгає! — голосно прошепотів Остап, ніби це був секрет. 

— Тсс, — засміявся Орест. — Це вже професіонал. 

Ми сіли за стіл. Сонце повільно ховалося за горизонтом, фарбуючи море в золотисто-рожеві кольори. 

Павло встав із келихом. 

— Сьогодні ми святкуємо не просто завершення реабілітації, — почав він. — Ми святкуємо силу. Віру. І впертість однієї неймовірної дівчини. 

Я відчула, як очі наповнюються сльозами. 

— Настя довела, що немає нічого неможливого, якщо є серце й підтримка поруч. І я безмежно щасливий, що саме ця сильна жінка стане моєю дружиною. 

— Гірко ще рано! — вигукнув Орест, і всі засміялися. 

Я піднялася. 

Самостійно. 

І взяла келих. 

— Я хочу подякувати кожному з вас, — сказала я, намагаючись не заплакати. — Коли я лежала після операції, я не знала, чи зможу знову ходити. А сьогодні я стою тут. І знаю, що через зовсім трохи часу я підійду до свого нареченого на весіллі сама. 

Море тихо шуміло позаду. 

— І якщо чесно, — додала я, усміхнувшись крізь сльози, — це найсолодша перемога в моєму житті. 

Ми довго сиділи, сміялися, згадували найважчі моменти й жартували про майбутнє весілля. 

А коли стемніло, Павло взяв мене за руку й повів ближче до води. 

— Пройдемося? — запитав він. 

— Звичайно. 

І ми пішли. 

Без милиць. 

Без страху. 

Лише я, він і наші кроки по вечірньому піску. 

Я більше не думала про те, чи зможу. 

Я просто йшла. 

Назустріч життю.