ГЛАВА 62.

ГЛАВА 62. Впевнено  своїми ногами 

Останній тиждень 

Залишився лише один тиждень. 

Сім днів — і моя реабілітація офіційно завершиться. 

Я стояла посеред кімнати й дивилася у вікно. Потім зробила крок. Ще один. І ще. Без милиць. Без опори. Лише я — і мої ноги. 

Так, я ще трохи накульгувала. Ліва нога іноді «нагадувала» про себе легкою слабкістю, особливо після довгого дня. Але я йшла сама. 

І це було дивом. 

— Ти знову тренуєшся без мене? — усміхнувся Павло, з’явившись у дверях. 

— Я просто перевіряю, чи не розучилася, — пожартувала я й повільно підійшла до нього. 

Він уважно дивився на мою ходу — не з тривогою, як раніше, а з гордістю. 

— Ти майже не кульгаєш. 

— Майже, — засміялася я. — Але до травня ще є час. 

Я часто думала про той момент. 

Про день весілля. 

Про музику. Про гостей. Про те, як відкриються двері — і я з’явлюся. 

І підійду до Павла сама. 

Власними ногами. 

Не тому, що мушу. А тому, що можу. 

І щоразу, коли уявляла це, в грудях розливалося тепло. 

— Я підійду до тебе сама, — сказала я одного вечора, коли ми сиділи на кухні з чашками чаю. 

Павло взяв мою руку й поцілував пальці. 

— Я навіть не сумніваюся. 

Останній тиждень реабілітації був особливим. Лікарі зменшили навантаження, більше уваги приділяли стабільності й витривалості. Я вже впевнено ходила вулицею без милиць, лише інколи брала Павла під руку — більше через звичку, ніж через потребу. 

Море було спокійним. Весняний вітер грався з моїм волоссям, і я ловила себе на думці, що вперше за довгий час не думаю про біль. 

Я думаю про майбутнє. 

— До речі, — сказав Павло, коли ми прогулювалися набережною, — треба вирішити з маленьким святкуванням. 

— Я пам’ятаю, — усміхнулася я. 

Ми давно домовилися: коли завершиться реабілітація, ми влаштуємо невеличке святкування. Без пафосу. Просто для рідних. Як подяку. Як символ завершення одного етапу. 

І початку нового. 

Ми вибрали затишне кафе біля моря. Невелика тераса, дерев’яні столи, легкі білі фіранки, що майоріли від вітру. Там пахло кавою й солоним повітрям. 

— Тут ідеально, — сказала я, повільно проходячись терасою самостійно. — Тут я зроблю свій маленький переможний круг. 

— А я підніму тост, — усміхнувся Павло. 

— Ні, — похитала я головою. — Ми разом піднімемо. 

Бо це була наша спільна дорога. 

Орест уже пообіцяв організувати музику. Остап взяв на себе фото — сказав, що цей день треба зафіксувати не гірше за весілля. 

— Це ж історичний момент, — серйозно заявив він. 

А я просто раділа. 

Що можу прокинутися й самостійно дійти до кухні. 

Що можу вийти на вулицю без страху. 

Що через тиждень закінчиться те, що колись здавалося безкінечним. 

Я підійшла до вікна , сперлася на підвіконня й зробила кілька кроків назад — упевнено, без вагань. 

— Я готова, — прошепотіла я сама до себе. 

Готова завершити реабілітацію. 

Готова святкувати. 

Готова йти до вівтаря. 

І найголовніше — готова жити далі. 

Власними ногами.