ГЛАВА 61.

ГЛАВА 61. Кроки до весни 

Після мого дня народження час ніби зірвався з гальм. 

Дні летіли один за одним — тренування, вправи, відпочинок, знову вправи. Останній місяць реабілітації виявився найважчим, але водночас — найщасливішим. 

Бо я бачила результат. 

Чутливість у ногах майже повністю повернулася. Я відчувала підлогу. Відчувала холод плитки на кухні й тепло килима в кімнаті. Відчувала, як напружуються м’язи, коли роблю крок. 

І найголовніше — я вже ходила сама. 

Без візка. 

У квартирі він тепер стояв у кутку, складений, мов нагадування про пройдений шлях. Я більше ним не користувалася. Повільно, обережно, але впевнено я пересувалася кімнатами самостійно. 

Перший раз, коли я дійшла з кухні до спальні без сторонньої допомоги, Павло стояв у дверях і мовчки дивився. 

— Ти навіть не підстраховував мене, — усміхнулася я. 

— Бо ти вже можеш сама, — відповів він тихо. 

На вулиці я поки що ходила на милицях. Лікарі не поспішали забирати їх — ще потрібна була підтримка для повної стабільності. Але навіть це здавалося дрібницею. 

Я гуляла під руку з Павлом. Або з Орестом і Остапом, які по черзі брали на себе роль «охоронців нареченої». 

— Обережно, тут бордюр, — серйозно попереджав Остап. 

— Я бачу, — сміялася я. 

— Все одно, я ж відповідальний свідок майбутнього весілля, — гордо додавав він. 

Повітря вже пахло весною. Сніг майже розтанув, сонце ставало теплішим, і кожен мій крок здавався символічним — ще трохи і все ближче до травня. 

До весілля. 

Попри інтенсивну реабілітацію, ми потроху готувалися до свята. 

Вечорами, замість серіалів, розкладали на столі ноутбук і блокнот. 

— Які кольори? — питав Павло. 

— Ніжні. Молочний, світло-рожевий… може, трохи зелені — як молода трава і обовязково лаванда . 

Ми розробляли дизайн запрошень. Я довго перебирала шрифти, уявляла, як гості відкривають конверти. Павло жартував, що я ставлюся до цього так серйозно, ніби ми готуємо державний указ. 

— Це важливіше, — відповідала я. 

Ми їздили дивитися ресторани. Я на милицях, під руку з Павлом, повільно проходила зали, уявляла столи, танець, гостей. 

— Тут гарне світло, — казала я. 

— А тут є вихід на терасу, — додавав Павло. 

Орест і Остап інколи приєднувалися, перетворюючи перегляд локацій на цілу експедицію. 

— Головне, щоб кухня була хороша, — заявляв Орест. 

— І щоб було де танцювати, — додавав Остап. 

Кожен день був насичений. 

Зранку — реабілітаційний центр, найважчі вправи. Інколи ноги тремтіли від втоми. Інколи хотілося просто сісти й заплакати. 

Але я згадувала, як лежала після операції, не відчуваючи нічого. 

І розуміла — тепер я вже майже біля фінішу. 

— Залишилося зовсім трішки, — сказав лікар на останньому огляді. — Ви зробили величезну роботу. 

Я вийшла з кабінету й глибоко вдихнула. 

Трішки. 

Удома я повільно пройшла коридором без опори, лише торкнувшись рукою стіни для впевненості. 

Один крок. Другий. Третій. 

— Бачиш? — прошепотіла я сама до себе. 

Попереду ще повне відновлення. Ще зміцнення м’язів. Ще тренування без милиць. 

Але я вже жила не очікуванням, а впевненістю. 

Весна підходила дедалі ближче. 

І разом із нею — наш травень. 

Наше весілля. 

І мої власні, самостійні кроки до нього.