ГЛАВА 60.

ГЛАВА 60.Плани на весну 


Я досі не могла відірвати погляд від каблучки. 

Свічки ще мерехтіли, кульки-сердечка повільно гойдалися під стелею, а в повітрі стояв аромат троянд. Павло стояв поруч, міцно тримаючи мою руку — ніби боявся, що все це може виявитися сном. 

Але це був не сон. 

— Ну що, наречені! — першим вигукнув дядько Міша, коли всі повернулися до вітальні. — Тепер головне питання: коли весілля? 

Я відчула, як щоки знову наливаються рум’янцем. 

— Дайте їм хоча б торта з’їсти, — засміялася мама, хоча сама дивилася на нас із таким теплом, що серце стискалося від щастя. 

Ми знову сіли за стіл. Уже не просто як родина… а як родина, що стала ще більшою. 

— Я пропоную літо! — сказав Остап. — Канікули, сонце, можна зробити виїзну церемонію. 

— А я за весну, — задумливо мовив Орест. — Щоб усе тільки розквітало. 

Усі подивилися на Павла. 

Він обережно стиснув мою руку. 

— Я думав… — почав він. — У травні. 

— У травні? — перепитала бабуся. 

— Так. Щоб уже було тепло. Щоб усе цвіло. Щоб це був початок нового сезону. Нового етапу. І… — він глянув на мене, — щоб Настя вже почувалася впевнено на ногах. 

Я зрозуміла, що він має на увазі. 

До травня залишалося кілька місяців. І цього часу мені вистачить, щоб завершити реабілітацію та самостійно ходити . Щоб стати ще сильнішою. Щоб іти до нього своїми ногами. 

— Мені подобається травень, — тихо сказала я. 

Усі завмерли. 

— Справді? — усміхнувся Павло. 

— Так. Весна — це про нове життя. Про надію. Про квіти… — я поглянула на букет із 101 троянди. — І про нас. 

Мама знову розчулилася. 

— Тоді вирішено! — урочисто сказав дідусь, піднімаючи келих. — За травневе весілля! 

— За наречених! — додали всі хором. 

Ми сміялися, обговорювали деталі. Де святкувати. Яке плаття я хочу. Чи буде виїзна церемонія. Орест уже жартував, що візьме на себе роль «офіційного контролера нареченого». 

— Якщо він запізниться — я його сам до вівтаря притягну, — заявив він. 

— Я буду свідком! — вигукнув Остап. 

Я дивилася на всіх і відчувала дивне, тепле спокійне щастя. 

Ще недавно я боялася, що моє життя зупинилося. Що аварія забрала в мене майбутнє. 

А зараз ми сиділи за столом і планували весілля. 

Моє весілля. 

У травні. 

Я поклала голову на плече Павла. 

— Я буду йти до тебе сама, — тихо сказала я йому. 

Він поцілував мене в волосся. 

— Я знаю. Але якщо що — я завжди буду поруч. 

Святкування тривало до пізнього вечора. Свічки догоряли, торт майже зник, а я все ще час від часу дивилася на каблучку, ніби перевіряла, чи вона на місці. 

І кожного разу серце робило тихий, щасливий стрибок. 

Попереду — останній місяць найважчої реабілітації. 

Попереду — весна. 

Попереду — травень. 

І я точно знаю: я дійду до нього. 

Крок за кроком. 

До мого нареченого.