ГЛАВА 59.

ГЛАВА 59. 20те день народження 

Моє двадцятиріччя 

Ранок почався з обіймів. 

Я ще не встигла остаточно прокинутися, як у кімнату зайшли мама,  бабуся з дідусем й брати з гучним: 

— З Днем народження! 

Мене обіймали, цілували, бажали здоров’я, сили, щастя. У повітрі вже витав аромат святкових страв — мама й бабуся з самого ранку готували щось смачненьке. 

Я усміхалася. Мені двадцять. 

Квартира була прикрашена ще напередодні: рожеві й фіолетові кульки з милими написами літали під стелею, а дві великі фіолетові цифри — 2 і 0 — гордо стояли біля стіни. 

Головною окрасою столу став лавандовий двоярусний торт із ніжно-рожевими трояндочками та написом:
«З Днем народження, Настя». 

Я не могла відвести від нього очей. 

До вечора зібралися всі: мама, дядько Міша, Орест з Остапом, бабуся й дідусь. Прийшов і Ян — із щирою усмішкою та теплими словами привітань. 

І, звісно… Павло. 

Він був особливо тихим. Усміхався, але я бачила — хвилюється. Постійно перезирався з Орестом і Остапом, вони перекидалися короткими фразами, ледь помітними кивками. 

Я подумала, що вони просто готують якусь чергову витівку. 

Ми сіли за стіл. Лунали тости — за здоров’я, за мою силу, за любов, за майбутнє. Ми сміялися, згадували історії з дитинства, жартували. 

Святкування проходило тепло й весело. 

Аж поки настав момент подарунків. 

Бабуся й дідусь подарували мені конверт із грошима та великий букет квітів. 

— На твої мрії, — сказав дідусь. 

Мама й дядько Міша винесли коробку. 

Всередині було неймовірно ніжне лавандове плаття. Легке, повітряне, таке красиве, що в мене перехопило подих. 

— Воно якраз твоє, — сказала мама. 

Я одразу переодягнулася. Тканина м’яко лягла по фігурі, і я вперше за довгий час відчула себе  просто молодою красивою  дівчиною. 

Орест і Остап урочисто вручили мені новий телефон. 

— Щоб знімати свої переможні кроки в HD-якості, — заявив Остап. 

Ян подарував стильні навушники. 

— Для мотиваційної музики під час тренувань, — усміхнувся він. 

Я була щаслива. 

Але раптом усі трохи дивно притихли. 

— А тепер… — почав Орест. 

Мені зав’язали очі. 

— Що ви задумали? — засміялася я. 

Мене обережно повезли візком у сусідню кімнату — мамину. 

Я чула тиху, ніжну романтичну музику. Відчувала аромат свічок і троянд. 

Серце почало битися швидше. 

Візок зупинився. 

— Готова? — тихо прошепотів Остап. 

І пов’язку зняли. 

Я завмерла. 

Кімната сяяла теплим світлом. По підлозі мерехтіли десятки маленьких свічок, між ними — пелюстки троянд. Під стелею повільно плавали червоні кульки у формі сердець. 

Посередині стояв величезний букет із 101 рожевої троянди. 

А поруч… 

Павло. 

Він стояв на одному коліні. 

У руці — маленька коробочка. 

Я відчула, як перехоплює подих. 

— Настю, — почав він, і голос його трохи тремтів. — Два місяці тому ти вчилася знову стояти. Ти проходила біль, страх, сумніви… але ніколи не здавалась. Я бачив кожен твій крок. І кожен раз закохувався в тебе ще більше. 

Мої очі наповнилися слізьми. 

— Ти найсильніша людина, яку я знаю. І я хочу бути поруч із тобою не тільки під час реабілітації. Не тільки в щасливі моменти. Я хочу тримати тебе за руку все життя. Підтримувати, коли важко. Радіти, коли легко. І проходити всі дороги разом. 

Він відкрив коробочку. Каблучка виблискувала у світлі свічок. 

— Настю… стань моєю дружиною. 

Світ ніби зупинився. 

Я дивилася на нього, на свічки, на троянди… і не могла повірити, що це відбувається зі мною. 

— Так… — прошепотіла я. 

А потім голосніше: 

— Так! 

Павло обережно надів каблучку на мій палець. Я нахилилася до нього, і ми ніжно поцілувалися. 

За спиною пролунав вибух оплесків. 

Усі рідні аплодували, вітали, сміялися крізь сльози. 

Мама й бабуся плакали, витираючи очі хустинками. 

— Наша Настуся… — тихо сказала бабуся. 

Я дивилася на свою руку з каблучкою, на Павла, на всіх, хто був поруч. 

Мені двадцять. 

І сьогодні я стала не просто старшою. 

Я стала нареченою. 

І це був найзворушливіший день народження в моєму житті.