ГЛАВА 57.

ГЛАВА 57. За тиждень до мого дня народження 

(Від імені Насті) 

Минуло два місяці після операції.
Два місяці реабілітації.
Два місяці болю, поту, сліз і маленьких перемог. 

І якщо чесно… я вже не та, що була раніше. 

Біля брусів я тепер почуваюся майже впевнено. Руки вже не тремтять так сильно, кроки стали рівнішими. Я прекрасно відчуваю ноги — не на 100%, але настільки, щоб довіряти їм. 

І це відчуття — безцінне. 

— Дивись, яка ти вже швидка, — усміхається реабілітолог, коли я проходжу доріжку майже без зупинок. 

Я теж усміхаюся. 

Через тиждень у мене день народження. І вперше за довгий час я чекаю його не зі страхом, а з радістю. 

Я навіть не підозрюю, що саме мене чекає. 

Але вдома щось відбувається. 

Орест із Остапом останнім часом занадто часто шепочуться. Коли я заходжу в кімнату — замовкають. Коли питаю, що вони задумали — відповідають: 

— Нічого. Абсолютно нічого підозрілого. 

І переглядаються. 

Я лише сміюся. Думаю, готують якусь чергову витівку. 

Тим часом я почала робити ще одну важливу річ. 

Потихеньку вдома пробую вставати з візка самостійно. 

Поруч завжди хтось є — мама, Павло або брати. Але сам момент підйому… я намагаюся контролювати сама. 

Спочатку — руки на підлокітники.
Потім — напружити ноги.
Глибокий вдих. 

І я стою. 

Ще не довго. Ще трохи хитко. Але стою. 

А потім — ходулі на коліщатках. Спеціальна опора, за яку я тримаюся обома руками. Повільно пересуваю їх уперед. 

Крок. 

Ще один. 

Колеса тихо котяться по підлозі. Серце калатає, але ноги слухаються. 

— Молодець, — тихо каже Павло, стоячи збоку, готовий підхопити в будь-яку секунду. 

І я знаю — якщо впаду, мене зловлять. 

Та я не падаю. 

Я йду. 

Повільно. Обережно. Але йду. 

Попереду ще один місяць реабілітації. І він буде найважчим — більші навантаження, складніші вправи, більше самостійності. 

Лікар попередив: 

— Останній етап завжди найскладніший. Але саме він дає найкращий результат. 

Я не боюся. 

Бо тепер я знаю — моє тіло пам’ятає, як ходити. І з кожним днем згадує це все краще. 

Ввечері я сиджу на ліжку, дивлюся на свій кулон із лавандою і думаю про те, як багато вже пройдено. 

Два місяці тому я боялася навіть уявити цей момент. 

А зараз я роблю кроки. 

І попереду — мій день народження. 

Я просто думаю, що це буде теплий сімейний вечір. Можливо, торт. Можливо, смішні жарти братів. Можливо, ще один ніжний погляд Павла. 

Я навіть не здогадуюся, що Орест із Остапом уже будують «операцію століття», а Павло хвилюється більше, ніж я перед першими кроками. 

Але одне я знаю точно: 

Я сильна. 

І я зможу пройти цей останній, найважчий місяць. 

Бо якщо я змогла піднятися після падіння — я зможу піднятися й на свої ноги. 

І дуже скоро зроблю ще один важливий крок. 

Можливо, навіть не тільки вперед. 

А в нове життя.