ГЛАВА 55.

ГЛАВА 55. Операція "Секретна мотивація" 

Ранок почався підозріло тихо. 

А якщо в домі, де живуть Орест і Остап, тихо — це означає тільки одне: вони щось задумали. 

Я саме пила чай після повернення з реабілітації, коли почула дивний шурхіт у коридорі. Потім приглушене: 

— Тихо ти! Вона почує! 

— Це ти тихо! 

Я ледь стримала усмішку. 

За кілька хвилин брати урочисто зайшли в кімнату. Обоє — з максимально серйозними обличчями. Настільки серйозними, що це вже було підозріло. 

— Настю, — почав Орест офіційним тоном. — Ми як твої особисті тренери маємо важливу заяву. 

— Надзвичайно важливу, — кивнув Остап. 

— Ого. І що ж це за заява? — я відклала чашку. 

Вони переглянулися. 

— Ми розробили новітню систему реабілітації, — урочисто сказав Орест. 

— Інноваційну, — додав Остап. 

— Запатентовану… —
— …поки що в нашій голові. 

Я вже ледве стримувалася від сміху. 

— І в чому ж її суть? 

Остап дістав із-за спини… шолом. 

Мотоциклетний. Яскраво-рожевий. З наліпками єдинорогів. 

— Це що?! — я засміялася. 

— Захисний шолом для твоїх «супер-кроків», — абсолютно серйозно пояснив Орест. — Бо коли ти почнеш ходити самостійно, швидкість буде така, що доведеться страхуватися. 

— А ще, — підхопив Остап, — ми придумали мотиваційну систему. 

Він розгорнув ватман. 

На ньому було намальовано сходинки з написами:
«60% — вже герой»,
«75% — майже супергерой»,
«90% — легенда»,
«100% — ходяча зірка світового масштабу». 

А вгорі — намальована я. У плащі. Із написом: «СуперНастя». 

Я вже сміялася вголос. 

— Ви серйозно? 

— Абсолютно, — кивнув Орест. — І за кожні +5% ти отримуєш приз. 

— Який ще приз?! 

— Сюрприз, — загадково сказав Остап. — Але починаємо вже сьогодні. 

І тут вони почали аплодувати. 

— За 75%! — вигукнули обидва. 

І вручили мені… медаль. Зроблену з картону й фольги. На ній було написано:
«Найвпертіша сестра року». 

Я тримала ту медаль і раптом відчула, як до очей підступають сльози — але вже від сміху й тепла. 

— Ви неймовірні, — сказала я. 

— Ми знаємо, — гордо відповів Остап. 

— А ще, — додав Орест, — коли ти зробиш свої перші самостійні десять кроків, ми замовимо торт із написом «Вона це зробила!». 

— І феєрверк, — сказав Остап. 

— У квартирі? — підняла брову я. 

— Ну… над цим ще працюємо. 

У цей момент у дверях з’явилася мама. 

— Що тут відбувається? 

— Реабілітаційна революція! — хором відповіли вони. 

Я дивилася на своїх братів і розуміла: так, мені боляче, так, важко. Але з такими «тренерами» здаватися просто неможливо. 

— Добре, — сказала я, вдягаючи рожевий шолом. — Тоді сьогодні тренування під кодовою назвою «СуперНастя». 

Брати вибухнули сміхом. 

І знаєте що? 

Того дня я зробила ще впевненіші кроки на брусах. Бо в голові крутилася картинка — я в плащі, з медаллю, а вони аплодують. 

І, можливо, їхня система не запатентована. 

Але вона працює. 

Бо сміх — це теж лікування.