ГЛАВА 54.

ГЛАВА 54. 75% 

Наступний день 

Ранок був іншим. 

Учора — вогники, сміх, гарячий шоколад і поцілунки під засніженою ялинкою.
Сьогодні — ранній підйом і дорога на реабілітацію. 

Але я вже не сприймала це як щось важке. Це був мій шлях. Мої сходинки назад до життя. 

Орест і Остап жартували в машині, намагаючись підбадьорити мене. Я усміхалася, хоча всередині відчувала легке хвилювання — сьогодні знову мали перевіряти чутливість. 

Кабінет був світлий і теплий. Знайомий запах медикаментів більше не викликав страху. Лікарі підготували апарат для перевірки нервової провідності. 

— Готова? — м’яко запитала реабілітологиня. 

Я кивнула. 

До шкіри прикріпили електроди. Легкі імпульси струму проходили через ноги — не боляче, але відчутно. Я зосереджено ловила кожен сигнал, кожне поколювання. 

— Відчуваю, — сказала я впевненіше, ніж раніше. 

Раніше ці слова звучали невпевнено. А тепер я дійсно відчувала. 

Кілька хвилин тиші, лікар дивився на показники. 

— Сімдесят п’ять відсотків. 

Я не одразу усвідомила. 

— Скільки? — перепитала я. 

— 75%. Динаміка дуже хороша. З кожним разом усе краще й краще. 

Орест голосно видихнув. Остап широко усміхнувся. 

А я… я просто заплющила очі. 

Сімдесят п’ять. 

Ще не сто. Ще не повне відновлення. Але це вже не п’ятдесят. Не сорок. Це три чверті шляху. 

Я відчула, як у грудях піднімається хвиля радості. 

Після обстеження були бруси. Мої знайомі металеві поручні. Я взялася за них міцніше, ніж зазвичай. 

— Повільно. Контролюй рух, — сказав лікар. 

Я зробила крок. 

Потім ще один. 

М’язи напружувалися, спина трохи тремтіла, але ноги слухалися краще. Вони вже не здавалися чужими. 

— Добре, Настю. Дуже добре, — почула я. 

Я дійшла до кінця доріжки й зупинилася, важко дихаючи, але щаслива. 

75%. 

Я наближалася до своєї мрії. 

Знову ходити. Самостійно. Без підтримки. Без страху впасти. 

Дорогою додому я написала Павлові: 

"Сьогодні 75%. Я майже літаю." 

Він відповів одразу: 

"Я ж казав. Ти сильніша, ніж думаєш. Я пишаюся тобою." 

Я усміхнулася, дивлячись у вікно на зимове місто. 

Так, попереду ще місяці роботи. Ще вправи, ще біль, ще сльози. Але кожен відсоток — це крок ближче до тієї миті, коли я зможу просто встати… і піти. 

І сьогодні я відчула це особливо чітко: 

Моя мрія вже не здається недосяжною. 

Вона стає реальністю.
Крок за кроком.