ГЛАВА 53.

ГЛАВА 53. День для нас 

Три дні після Нового року 

Місто прокинулося в білому спокої. 

Сніг укрив дахи, дерева й лавки пухкою ковдрою. Повітря було морозним, але таким чистим, що хотілося вдихати його глибоко-глибоко. 

— Поїхали? — усміхнувся Павло, допомагаючи мені сісти в машину. 

Я кивнула. Сьогодні був наш день. 

Він повіз мене засніженими вулицями до головної ялинки міста. Площа сяяла вогниками, гірлянди мерехтіли навіть удень, а велетенська зелена красуня стояла посередині, прикрашена золотими кулями й сяючою зіркою. 

— Вона ще красивіша, ніж у новорічну ніч, — прошепотіла я. 

Павло поправив шарф на моїй шиї. 

— Бо сьогодні я дивлюся на неї разом із тобою. 

Ми повільно прогулювалися площею.  Сніг хрумтів під колесами візка. Я сміялася, коли  Павло ледь не послизнувся. 

Ми цілувалися — коротко, ніжно, ніби боялися порушити цю зимову тишу. 

Біля дерев’яних будок пахло солодким і теплим. Ми купили гарячий шоколад — густий, ароматний, із легкою парою, що здіймалася в морозному повітрі. А ще — імбирні пряники у формі зірок і сердець. 

— Обережно, гаряче, — сказав Павло, подаючи мені стаканчик. 

Я зробила ковток і заплющила очі. 

— Це смак дитинства… і щастя. 

Він засміявся. 

Ми просто гуляли.  Павло  котив мою каляску, хоч через сніг це було трошки не зручно. Без поспіху. Без думок про лікарні, вправи, біль у м’язах. Сьогодні не було реабілітації, не було страхів. Були тільки ми. 

Павло фотографував мене на фоні ялинки. Я жартома кинула в нього жменьку снігу — і він відповів тим самим. Ми сміялися, як діти. 

— Я хочу, щоб таких днів у нас було більше, — сказав він, обіймаючи мене . 

— Буде, — відповіла я впевнено. — Я зроблю все для цього. 

Він знав, що я маю на увазі. 

Завтра йому на роботу. Завтра я з Орестом і Остапом поїду на реабілітацію. Знову бруси. Знову напруження. Знову маленькі, але такі важливі кроки. 

Маленькі кроки до того, щоб знову ходити самій. 

Ми гуляли до самого вечора. Коли місто почало занурюватися в сутінки, вогники загорілися ще яскравіше. Сніг тихо падав, ніби благословляв нас на щось нове. 

Я притулилася до Павла. 

— Дякую тобі за цей день. 

— Дякую тобі за кожен твій крок, — відповів він. 

Я відчула кулон із лавандою на своїй шиї й усміхнулася. 

Попереду ще довгий шлях. Але сьогодні я зрозуміла: навіть якщо дорога складна — її можна проходити красиво. 

Якщо поруч той, хто тримає тебе за руку. 

І я обов’язково навчуся ходити. 

Не тільки заради себе. 

А заради наших прогулянок під зимовим небом.