ГЛАВА 52.

ГЛАВА 52. Новий рік нове щастя 

За хвилину — Новий рік 

— Залишилася хвилина! — сказав дідусь, поглянувши на годинник. 

Ми всі вже сиділи за святковим столом. Свічки тихо мерехтіли, ялинка переливалася вогниками, а за вікном сипав сніг. У повітрі пахло мандаринами й бабусиним пирогом. 

Павло сидів поруч і тримав мою руку під столом. Його пальці були теплі. Я відчувала, як б’ється його серце — і моє починало битися швидше. 

Десять… дев’ять… вісім… 

Мама усміхалася крізь сльози радості. Орест із Остапом перешіптувалися. Ян теж сидів разом із нами — уже без тієї відстороненості, яка була ще кілька годин тому. 

Три… два… один… 

І ось — пробило дванадцять. 

— З Новим роком! — пролунало з усіх боків. 

Ми обіймалися, вітали одне одного, бажали здоров’я, миру, сил і здійснення мрій. Я притислася до Павла, і він поцілував мене в скроню. 

— З Новим роком, моя квітко, — прошепотів він. 

Подарунки почали розкладати під ялинкою. Сміх, шелест паперу, радісні вигуки. 

Павло подав мені маленьку оксамитову коробочку. 

— Це для тебе. 

Я обережно відкрила її — і на мить завмерла. 

Усередині лежав витончений кулон у формі серця. А всередині самого серця — ніжна квітка лаванди, акуратно збережена під прозорою вставкою. 

— Лаванда… — тихо сказала я. 

— Вона така ж ніжна й сильна водночас, як ти, — відповів він. — І пахне спокоєм. Я хочу, щоб ти пам’ятала: що б не сталося, моє серце — з тобою. 

Я відчула, як очі наповнюються слізьми. 

— Павле… 

Він сам застібнув кулон на моїй шиї. Метал був прохолодним, але від його дотику став теплим. 

— Тепер частинка мене завжди буде з тобою, — усміхнувся він. 

Я ковтнула хвилювання й простягнула йому свій подарунок. 

— А це… для тебе. 

Він здивовано розгорнув обгортку. Усередині була книга в твердій палітурці. На обкладинці — наше фото й напис: «З чого почалася наша історія». 

Павло повільно перегорнув перші сторінки. 

Там були наші перші переписки. Смішні повідомлення. Невпевнені зізнання. Наші фотографії. Перші прогулянки. Лікарняні коридори. Моменти страху й моменти надії. 

— Настю… — його голос затремтів. 

— Я хотіла, щоб ми завжди пам’ятали, з чого все почалося. Щоб ніколи не забували, як пройшли через усе це разом. 

На останній сторінці лежав ще один невеликий пакунок. 

Павло розгорнув його — і побачив браслет. Простий, але дуже особливий. 

На ньому було вигравіювано: 

«Назавжди поруч з тобою. Твоя квітка». 

Він підняв на мене очі. У них було стільки любові, що я відчула — заради цього варто було пройти всі випробування. 

— Я носитиму його завжди, — сказав він і одразу одягнув браслет на руку. 

Він притягнув мене до себе, обережно, щоб не зачепити кулон, і прошепотів: 

— Я пишаюся тобою. Твоєю силою. Твоїми кроками. Нашим майбутнім. 

Я поклала голову йому на плече. 

За вікном вибухали феєрверки. У кімнаті лунав сміх. Бабуся витирала сльози щастя. Дідусь піднімав келих за новий початок. Ян разом із братами вже щось обговорював, час від часу поглядаючи на нас із легкою усмішкою. 

А я сиділа й думала: 

Цей рік починається з любові.
З надії.
З віри в те, що я знову стану на ноги. 

І навіть якщо шлях ще довгий — тепер у мене на шиї серце з лавандою.
А в його серці — я. 

Новий рік тільки почався.
І я відчуваю — він буде нашим.