ГЛАВА 51.

ГЛАВА 51. Перед день Нового року 

31 грудня 

Сьогодні вночі настане Новий рік. 

Я прокинулася з відчуттям, ніби цей день — особливий. Не просто ще одна дата в календарі, а маленький рубіж між тим болем, який я пережила, і тим життям, яке тільки починаю відвойовувати назад. 

За вікном панувала справжня зима. Сніг тихо падав великими пухнастими пластівцями, вкриваючи двір білою ковдрою. До Нового року залишалося всього кілька годин. 

У вітальні вже зібралися всі: мама, дядько Міша, Орест з Остапом, бабуся й дідусь. Павло сидів поруч зі мною — як завжди, тихо, але так, що я відчувала його підтримку кожною клітинкою. Його рука ніжно обіймала мене за плечі, і від цього ставало спокійно. 

Я знала, що сьогодні буде ще одна важлива розмова. 

Дядько Міша, попри велике небажання Яна, все ж узяв його із собою. Ян зайшов у дім стриманий, трохи насторожений. У його погляді ще жеврів біль — той самий, який з’являється після втрати. Він втратив маму. Я бачила це в його очах — порожнечу, яку неможливо нічим заповнити. 

Я попросила його вийти зі мною на кухню. Павло лише ледь кивнув, ніби мовчки сказав: я поруч, якщо потрібно. 

— Ян… — почала я тихо. — Я прекрасно тебе розумію. І я не хочу з тобою сваритися чи ворогувати. 

Він мовчав, дивився в підлогу. 

— Ти втратив маму. А я… я втратила тата. 

Я вперше так прямо це сказала йому. І, мабуть, вперше — так спокійно. 

Я розповіла про аварію. Про той день, який розділив моє життя на «до» і «після». Про те, як я втратила батька. І про те, як разом із ним втратила здатність ходити. Як прокидалася ночами від безсилля. Як злилася на весь світ. 

— Але після операції я повільно відновлююся, — сказала я. — Роблю маленькі кроки. Важкі. Болісні. Але роблю. Бо хочу знову стати на ноги. Хочу жити. І не тільки заради себе… а заради тих, хто поруч. 

Ян підняв очі. Вони були вологі. 

— Пробач… — тихо сказав він. — Я був грубим із тобою. 

— Я не серджуся, — усміхнулася я. — Бо розумію тебе. 

Ми обійнялися. Невпевнено, але щиро. І в ту мить я відчула: ще одне зламане серце почало трохи гоїтися. 

Ми пообіцяли спробувати стати друзями. 

Повернувшись у вітальню, Ян уже виглядав інакше. Орест і Остап швидко втягнули його в розмову про телефонні ігри. За кілька хвилин вони вже щось активно обговорювали, сміялися й сперечалися про рівні та персонажів. 

Я дивилася на це і тихо раділа. 

Павло знову сів поруч і обійняв мене. Я притулилася до нього. Попереду муркотів Ерні, ганяючи по підлозі свою улюблену іграшкову мишку. Дідусь сміявся, бабуся розкладала на столі святкові страви. 

І, звісно ж, бабуся пригостила Яна своїм фірмовим пирогом. Перед ним він не зміг встояти — навіть на мить забув про свою серйозність. Ми всі це помітили й переглянулися з усмішкою. 

Мені здалося, що наша родина змогла зробити маленьке диво. Теплом, турботою, щирістю — ми поступово розтоплювали його серце, розбите втратою мами. 

Коли годинник наближався до півночі, я раптом подумала: цей рік забрав у мене дуже багато. Але він і подарував мені щось важливе — людей, які не відпустили мою руку, коли я не могла стояти на ногах. 

Я ще не ходжу сама. Попереду ще місяці реабілітації. Попереду — мій день народження. Попереду — нові виклики. 

Але сьогодні, 31 грудня, я відчуваю головне. 

Я не сама. 

І поки поруч Павло, моя родина… і навіть новий друг Ян — я зможу зробити ще не один крок. 

Навіть якщо поки що — лише на брусах.
Навіть якщо повільно. 

Бо любов справді долає будь-які перешкоди.