ГЛАВА 50.

Глава 50. Місяць реабілітацію та кохання зцілює 

На вулиці вже майже січень. 

До Нового року залишилося три дні. 

Місто сяє гірляндами, у вікнах мерехтять вогники, на площі поставили високу ялинку, а повітря пахне морозом і мандаринами. Сніг тихо скрипить під ногами перехожих, і здається, що весь світ завмер у передчутті дива. 

Минув майже місяць від Настиної операції. 

Реабілітація йшла повним ходом. Попереду ще два місяці наполегливої праці, але прогрес був очевидний. 

Настя вже могла чіткіше робити кілька кроків на брусах. Звісно, з підтримкою лікарів-реабілітологів. І з підтримкою Павла — який стояв поруч майже завжди. 

— Повільно. Дихай. Я тут, — тихо казав він, коли її ноги починали тремтіти. 

Вона стискала бруси, напружувала м’язи — і робила крок. Потім ще один. Невеликий. Але впевнений. 

Лікарі задоволено кивали. 

— Динаміка чудова. М’язи включаються краще з кожним тижнем. 

І це було правдою. 

Настя вже не боялася стояти. Вона більше не дивилася на свої ноги з сумнівом. Тепер у її погляді було завзяття. 

А Павло… 

Павло став її головною опорою. І не тільки фізично. 

Він відвозив її на заняття, забирав після процедур, терпляче слухав, коли вона скаржилася на біль у м’язах. Жартував, коли вона втомлювалася. І завжди повторював: 

— Ми це пройдемо. Разом. 

Не дарма кажуть, що кохання долає будь-які перешкоди. 

Його підтримка творила диво. Настя зізнавалася собі, що старається ще більше — заради нього. Заради їхнього майбутнього. Заради того дня, коли вона зможе самостійно підійти до нього й обійняти без сторонньої допомоги. 

Увечері вони часто сиділи біля вікна. Дивилися, як падає сніг. 

— Уявляєш, — усміхався Павло, — наступний Новий рік ти зустрічатимеш уже на підборах. 

— Не перебільшуй, — сміялася вона. — Почнемо хоча б з кросівок. 

Він цілував її в скроню. 

Попереду — Новий рік. 

Новий етап. 

Нове життя. 

А через місяць — Настин день народження. 

Цього разу це буде не просто дата.
Це буде свято сили. Перемоги. І початку чогось ще більшого. 

За вікном світилися гірлянди. У повітрі відчувалася магія. 

І здається, вперше за довгий час Настя зустрічала зиму не зі страхом, а з вірою. 

Бо тепер вона точно знала: 

найважчий крок уже зроблено.