ГЛАВА 49.

Глава 49. Весела розповідь та злі брати 

(від імені Насті) 

Того ж вечора у двері подзвонили. 

— Це точно Павло, — сказала я, ще до того як мама встигла глянути у вічко. 

Ерні радісно підскочив, а за хвилину Павло вже стояв у коридорі з втомленою, але теплою усмішкою після робочого дня. 

— Як мій герой реабілітації? — нахилився він до мене, цілуючи в лоб. 

— Сьогодні без подвигів. Зате з шоу-програмою, — загадково відповіла я. 

Орест і Остап сиділи на дивані. Мовчазні. Надуті. З такими обличчями, ніби щойно програли мільйон. 

Павло глянув на них. 

— А що це з вами? Хто помер? 

— Не смішно, — буркнув Остап. 

Я не витримала. 

— Павле… ти навіть не уявляєш, що сталося сьогодні. 

Він сів поруч, насторожено піднявши брову. 

— Я весь увага. 

І я почала. 

Розповіла про музику. Про підозрілу тишу бабусі. Про її рішучий марш нагору. Про легендарне “ОРЕСТЕ! ОСТАПЕ!”. 

Павло ще тримався. 

Але коли я дійшла до моменту з двома напівоголеними дівчатами, які танцювали відверті танці… 

— І тут бабця з рушником влітає в кімнату й починає розганяти весь цей срам! — я вже сміялася, витираючи сльози. 

Павло прикрив рот рукою. 

— Ні… — видихнув він. 

— Так! — кивнула я. — Вона буквально виганяла їх рушником! 

— Бабусю, ми дорослі люди! — передражнила я Ореста. 

— ДОРОСЛІ?! — зобразила я бабусин голос. 

Павло вже тремтів від стримуваного сміху. 

— А потім, — продовжила я, — вона за коміри стягнула їх униз і передала дідові на “виховний процес”. 

У цей момент Павло не витримав. 

Він засміявся. Спочатку тихо. Потім голосніше. 

— Вибачте… — намагався він зібратися. — Просто я це уявив… 

— Дуже смішно, — сухо сказав Орест. 

— Вам легко сміятися, — додав Остап. — А у нас був шанс нормально відпочити. 

— Нормально? — я підняла брову. 

— Ну… майже нормально, — пробурмотів він. 

Павло подивився на них із серйозним виглядом… і знову ледь не розсміявся. 

— Хлопці, — сказав він, намагаючись говорити рівно, — чесно… це легендарно. 

— Це трагедія, — виправив Орест. 

— І моральна травма, — додав Остап. 

Я знову захихотіла. 

— Особливо коли бабуся кричала: “Штори хоч би закривали!” 

Павло вже тримався за живіт. 

— Все, все… я мовчу, — підняв він руки, хоча очі в нього світилися від сміху. 

Брати сиділи, як два ображені індики, час від часу кидаючи на мене й Павла знищувальні погляди. 

— Настю, — серйозно сказав Остап, — це не смішно. 

— Дуже смішно, — одночасно відповіли ми з Павлом. 

Ерні, ніби відчуваючи атмосферу, радісно махав хвостом. 

Вечір був теплий, гучний і трохи хаотичний. 

А я дивилася на Павла, який сидів поруч, і думала: 

реабілітація — це важливо.
Але такі вечори — лікують не гірше.