ГЛАВА 48.

Глава 48. Веселий вихідний 

(від імені Насті) 

Сьогодні в мене офіційний вихідний від реабілітації. 

І знаєте що? Мої м’язи були цьому безмежно вдячні. 

Я сиділа на дивані з чашкою чаю, Ерні згорнувся клубочком у мене на колінах, а в квартирі панувала рідкісна тиша. Павло на роботі, мама з дядьком Мішею поїхали у справах, бабуся порається на кухні. 

Ідеальний спокійний день. 

Аж раптом… 

Зі стелі почулася музика. 

Гучна. З ритмом. Таким… дуже ритмічним. 

Я підняла брову. 

— Ерні, — тихо сказала я, — здається, у наших сусідів зверху почалося “культурне дозвілля”. 

Музика стала ще голоснішою. Почулися якісь вигуки. Сміх. 

Ерні підняв голову. 

І тут я почула, як у коридорі завмерла бабуся. 

Тиша. 

Потім її голос: 

— Це що таке?.. 

Кроки. Рішучі. Швидкі. 

Я ледве стримала посмішку. 

Через хвилину грюкнули двері квартири поверхом вище. 

І понеслося. 

— ОРЕСТЕ! ОСТАПЕ! ЩО ЦЕ ЗА БЕЗОБРАЗІЄ?! 

Я ледь не вдавилася чаєм. 

Зверху — паніка. Метушня. Чиїсь зойки. 

— Бабусю, це не те, що ви думаєте! — крикнув Остап. 

— А Я ЩО, СЛІПА?! 

Я тихенько підкотилася ближче до стіни, щоб краще чути. 

Далі картина, судячи зі звуків, розгорталася епічна. 

Двоє дівчат, судячи з усього, влаштували братам приватні танці — музика, сміх, тупіт. 

І в цей момент у квартиру вривається бабуся… з рушником у руці. 

— Геть! Геть із мого під’їзду! — гримів її голос. — Щоб я вас тут більше не бачила! 

Я вже трималася за живіт від сміху. 

— Бабусю, ми дорослі люди! — обурювався Орест. 

— Дорослі?! По 25 років — а розуму як у горобця! 

Музика різко вимкнулася. 

Ще хвилина — і я чую, як когось буквально тягнуть сходами вниз. 

— Бабусю, ми самі підемо! — бурчав Остап. 

— Мовчати! — гримнула вона. 

Через секунду двері нашої квартири відчинилися. 

Бабуся влетіла всередину, тримаючи обох братів за коміри, наче школярів. 

— Кирило! — гукнула вона дідусеві. — Йди сюди! Будемо проводити виховну роботу! 

Я вже не стримувалась. Ерні злякано глянув на мене, коли я почала тихо сміятися. 

Брати стояли посеред кімнати з таким виглядом, ніби їх спіймали на державній зраді. 

— Це що за… танці такі?! — суворо допитувалася бабуся. 

— Просто… розважалися, — буркнув Орест. 

— Розважалися?! У пристойному будинку?! 

Дідусь, стримуючи посмішку, сів у крісло. 

— Сідайте, — сказав він серйозно. — Поговоримо. 

І почалася лекція. 

Про повагу.
Про сусідів.
Про те, що “дівчата — не декорації для вашої квартири”.
І про те, що “якщо вже хочете танців — то хоча б штори зачиняйте!” 

Я сиділа з чашкою чаю, обіймала Ерні й кусала губу, щоб не зареготати вголос. 

— А Настя що подумає?! — обурювалася бабуся. 

Я зробила максимально невинний вигляд. 

— Я нічого не чула, — тихо сказала я… і знову мало не вдавилася сміхом. 

Орест і Остап кинули на мене погляди з категорії “ти нам ще за це відповіси”. 

А я лише підморгнула. 

Вихідний від реабілітації видався надзвичайно терапевтичним. 

Бо сміх — це теж лікування. 

Особливо коли твої 25-річні брати отримують прочухана від бабусі з рушником.