ГЛАВА 47.

Глава 47. Маленький крок велика перемога 

(від імені Насті) 

Одинадцятий день після операції. 

Тіло болить так, ніби я пробігла марафон. Хоча насправді я лише вчилася стояти й робити мікрорухи, які для когось здаються непомітними. 

Але для мене — це космос. 

Сьогодні був особливий день. 

Мене вперше поставили біля брусів. 

Я дивилася на них ще з першого дня реабілітації. Дві металеві перекладини. Звичайні. Холодні. Але для мене вони були як ворота в нове життя. 

— Спробуємо перенести вагу на праву ногу, — сказав реабілітолог спокійно. 

Павло стояв трохи позаду. Я знала — якщо раптом щось, він підхопить. 

Я вхопилася за бруси. 

Руки напружилися. Спина вирівнялася. Серце билося в горлі. 

— Повільно, Настю. Не поспішай. 

Я перенесла вагу. 

Права нога затремтіла. 

Я відчула її. 

Не просто як щось далеке. А як частину себе. 

— Є контакт, — тихо сказав лікар, дивлячись на реакцію м’язів. 

— Я… я стою? — прошепотіла я. 

— Ти стоїш, — почувся за спиною голос Павла. 

У мене перехопило подих. 

— Тепер маленький крок. Лівою. 

Один маленький крок. 

Я боялася. Якщо чесно — панічно. А раптом не вийде? А раптом нога підкоситься? 

— Я з тобою, — тихо сказав Павло. 

Я зробила вдих. 

І спробувала. 

Нога посунулася вперед буквально на кілька сантиметрів. Це навіть не був повноцінний крок. 

Але це був рух. 

Самостійний. 

— Є! — не стримався Павло. 

Я засміялася й одразу заплакала. 

— Це… це рахується? — запитала я крізь сльози. 

— Це більше, ніж рахується, — усміхнувся реабілітолог. — Це початок ходьби. 

Початок ходьби. 

Я повторювала ці слова в голові весь день. 

Увечері м’язи пекли. Я ледве пересувалася назад у крісло. Але тепер я дивилася на свої ноги не з сумнівом. 

А з повагою. 

Вони борються разом зі мною. 

Коли ми повернулися додому, Орест і Остап зустріли мене на порозі. 

— Ну що, спортсменко? — підморгнув Остап. 

Я загадково усміхнулася. 

— Скажімо так… готуйтеся. Скоро я вас наздожену. 

— Ого, — протягнув Орест. — Прогрес. 

Я глянула на Павла. Він мовчки усміхався. 

І в його очах я бачила те саме, що відчувала сама — віру. 

Це вже не “чи зможу”. 

Це “коли саме”. 

І сьогодні я зробила свій перший, крихітний, але справжній крок.