ГЛАВА 46.

Глава 46. Реабілітація, початок 

(від імені Насті) 

Минуло десять днів після операції. 

Десять днів нового життя. 

Я досі в кріслі, але тепер дивлюся на нього інакше. Не як на вирок. Як на тимчасову зупинку перед стартом. 

З понеділка почалася реабілітація. 

Перший день був страшний. Якщо чесно — я боялася більше, ніж перед операцією. Там усе залежало від лікарів. А тут — від мене. 

Ранок починається рано. Легкий сніданок. Потім вправи на ліжку — напружити м’язи, утримати, розслабити. Здавалося б, дрібниці. Але коли ти роками не відчував повної сили в ногах — навіть напружити м’яз стає перемогою. 

— Не поспішай, — м’яко каже реабілітолог. — Головне — правильність, а не швидкість. 

Я дихаю. Рахую до п’яти. Стискаю. Тримаю. 

І відчуваю. 

Це найкраще відчуття у світі — відчувати власні ноги. 

Павло майже завжди поруч. Якщо не на роботі — то тут. Сидить на стільці біля стіни, спостерігає, іноді підморгує, коли бачить, що я от-от здамся. 

— Ти сильніша, ніж думаєш, — каже він. 

І я вірю. 

Сьогодні вперше мене поставили у вертикалізатор. Серце калатало так, що я думала — його чує вся зала. 

— Готова? — запитав реабілітолог. 

— Ні, — чесно відповіла я. — Але робімо. 

Механізм повільно піднімав мене. Тіло звикало до положення, якого давно не відчувало. 

І ось я стою. 

Не сама. З підтримкою. З фіксацією. Але стою. 

У мене затремтіли руки. 

— Павле… — прошепотіла я. 

Він підійшов ближче. 

— Я тут. 

Я дивилася вниз — на свої ноги. На підлогу під ними. На відстань, яка більше не здавалася недосяжною. 

Сльози самі потекли по щоках. 

— Це тільки початок, — тихо сказав реабілітолог. 

І я знала — так. 

Попереду три місяці. Біль. Втома. М’язовий біль, який уже зараз дається взнаки вечорами. 

Але разом із болем приходить щось інше — сила. 

Щовечора я засинаю виснажена. Але щаслива. 

Бо я більше не думаю: “А раптом не вийде?” 

Тепер я думаю: “Коли саме я піду?” 

І кожен день — ще один крок ближче.