ГЛАВА 45.

Глава 45. Попри осуд 

(від імені Павла) 

Телефон задзвонив пізно ввечері. 

Я саме розкладав останні речі у новій квартирі — коробки ще стояли біля стін, у кімнатах лунав порожній відгомін. На екрані висвітилося: Мама. 

Я знав, що цей дзвінок рано чи пізно буде. 

— Алло. 

— Павле, це правда? — голос мами був напружений. — Нам сусідка сказала, що ти продав квартиру. 

Отже, донесли. 

— Правда, — спокійно відповів я. 

На фоні почувся голос батька. 

— Ти що, зовсім з глузду з’їхав?! 

Я заплющив очі. Глибокий вдих. 

— Я переїхав. Мене перевели по роботі. 

— Не розповідай казки! — різко сказала мама. — Ти все кинув через свою… 

Вона запнулася лише на мить. 

— …інвалідку. 

У мене потемніло в очах. 

— Не смійте, — голос у мене зірвався. — Не смійте так її називати. 

— Павле, подивись правді в очі! — втрутився батько. — Ти проміняв усе на дівчину у візку! Кар’єру, місто, нормальне життя! 

— Нормальне життя? — я вже не стримувався. — Ви серйозно? 

Серце калатало так, що віддавало в скронях. 

— Вона — найсвітліша людина в моєму житті! — майже крикнув я. — І вона більше не “у візку”. Їй зробили операцію. Вона відновлюється. У неї 68 відсотків чутливості вже на п’ятий день! Лікарі дають високий шанс, що вона ходитиме! 

На тому кінці запала тиша. 

Я чув лише їхнє дихання. 

— Операція?.. — тихіше перепитала мама. 

— Так. І вона бореться. Щодня. З такою силою, якої я не бачив ні в кому. 

Батько зітхнув. 

— Це емоції, Павле. А життя — довге. Ти пожалкуєш. 

— Ні, — твердо відповів я. — Я пожалкував би, якби не поїхав. Якби залишив її саму в найважчий момент. 

— Ти все зруйнував, — сказала мама вже без крику. — Ми не можемо цього прийняти. 

І ось це було найболючіше. 

— Мені шкода, що ви так думаєте, — тихо відповів я. — Але я нічого не зруйнував. Я будую. Своє життя. І якщо ви не можете це прийняти… це ваш вибір. 

Знову тиша. 

Я розумів: вони не почули мене по-справжньому. Вони почули лише страх. Упертість. Свої уявлення про “правильне”. 

— Ти все проміняв на… — почав батько, але замовк. 

— Я не проміняв, — спокійніше сказав я. — Я обрав. 

Розмова закінчилася важко. Без примирення. Без благословення. 

Коли я поклав слухавку, в квартирі знову стало тихо. Порожньо. Але всередині мене — ні. 

Було боляче. 

Та не було сумнівів. 

Вони бачили “дівчину у візку”.
Я бачив Настю — сильну, світлу, справжню. 

І якщо для когось це безумство — то нехай. 

Я краще буду “безумним” поруч із коханою, ніж розсудливим далеко від неї.