ГЛАВА 44.

Глава 44. Тепер тільки поруч 

Настав день виписки. 

Ранок був особливим — легким, трохи хвилюючим і дуже світлим. Настя сиділа в кріслі колісному, обережно тримаючи руки на підлокітниках. Поки що — так. Тимчасово. Уже з наступного дня почнеться реабілітація, і кожен день наближатиме її до першого самостійного кроку. 

Біля лікарні зібралися всі. 

Мама — з теплими очима, в яких блищали сльози радості.
Дядько Міша — серйозний, але гордий.
Орест і Остап — як завжди, з напівусмішками, ніби знали більше, ніж говорили.
Павло — поруч, тримаючи руку Насті.
І навіть бабуся прийшла, міцно обіймаючи онуку. 

Дідусь залишився вдома — сказав, що чекатиме там, щоб першим привітати її на порозі. 

Коли вони повернулися додому, двері ледве встигли відчинитися, як Ерні стрімко вибіг у коридор. 

— Ерні! — засміялася Настя. 

Кіт  радісно підскочив, обережно поставив лапи їй на груди  й потерся носом об її щоку, тихо муркочучи від щастя. 

— От бачиш, — засміявся Остап, — він теж рахував дні. 

У будинку пахло святом. Бабуся приготувала цілий стіл — запечене м’ясо, салати, пироги, домашню випічку. Стіл ломився від страв. 

— Сьогодні ми святкуємо не просто виписку, — сказала бабуся. — Ми святкуємо початок нового життя. 

І всі підтримали її словами та усмішками. 

За столом було тепло й голосно. Сміх, тости, жарти. Настя сяяла. Вона ще трохи втомлювалась, але щастя перекривало все. 

І саме в розпал застілля Павло підвівся. 

— Можна хвилинку уваги? — сказав він. 

Орест і Остап миттєво притихли, переглянувшись. Ледь помітно підморгнули йому. 

Настя здивовано подивилася на Павла. 

— Я дещо приховував останній час, — почав він. — І настав момент розповісти. 

Настя напружилася. 

— Я повертався в своє місто не просто “у справах”. Я продав квартиру. 

У кімнаті запала тиша. 

— І з завтрашнього дня я офіційно працюю тут. У вашому місті. Мене перевели до нового філіалу. 

Настя широко розплющила очі. 

— Що?.. 

— Я купив квартиру, — продовжив Павло. — У будинку на сусідній вулиці від вашого. Тепер я тут. Назавжди. 

Кілька секунд вона просто дивилася на нього, ніби намагалася зрозуміти, чи це сон. 

— Ти… серйозно? 

— Абсолютно. 

Орест і Остап синхронно підняли брови й хитро усміхнулися. 

— Ви знали?! — вигукнула Настя. 

— Можливо, — невинно відповів Остап. 

— Трохи, — додав Орест. 

Настя знову подивилася на Павла — і її очі наповнилися сльозами. 

— Ти переїхав… заради мене? 

— Я переїхав, бо хочу будувати життя поруч із тобою, — тихо відповів він. — І більше не хочу бути по той бік екрану. Не хочу прощатися на вокзалах. Я хочу бути поряд. Щодня. 

Настя не могла повірити своєму щастю. 

— Я хочу побачити квартиру! — одразу сказала вона, витираючи сльози й сміючись водночас. 

— Як тільки ти станеш трохи міцнішою, — усміхнувся Павло. — Обіцяю, побуваєш там. І не раз. 

Він нахилився ближче до неї. 

— І ще одне. Тепер увесь мій вільний час — твій. Реабілітація, прогулянки, підтримка. Я нікуди більше не їду. 

Настя притиснула його руку до себе. 

У кімнаті знову загомоніли голоси. Бабуся витирала сльози рушником. Мама обіймала дядька Мішу. Брати задоволено перезиралися. 

А Настя сиділа серед усього цього тепла, з Ерні біля ніг, з коханим поруч — і відчувала, що нове життя справді почалося. 

І цього разу — без відстаней.