ГЛАВА 42.

Глава 42. Маленький великий секрет 

(від імені Павла) 

Коридор лікарні сьогодні був незвично тихим. Настя спала після процедур, і я вирішив вийти на кілька хвилин — провітрити голову. 

Біля вікна вже сиділи Орест і Остап. 

— О, зять майбутній іде, — кинув Остап із ледь помітною усмішкою. 

— Та ще не зять, — пирхнув я, сідаючи поруч. 

— Ну-ну, — протягнув Орест. — Ми ж бачимо, як ти на неї дивишся. 

Ми спочатку просто говорили. Про дурниці. Про каву з автомата, яка більше схожа на “експеримент”, ніж на каву. Про те, як Остап одного разу зламав дверну ручку в гуртожитку й переконував усіх, що “так і було”. 

Я сміявся разом із ними. Легко. Наче ми знайомі вже роками. 

Але в якийсь момент розмова стихла. 

Орест глянув на мене серйозніше. 

— Дякуємо, що ти поруч із нею, — сказав він тихо. — Справді. 

Я кивнув. 

— Я інакше не можу. 

Запала пауза. І я відчув — зараз або ніколи. 

— Слухайте… — почав я й трохи нахилився ближче. — Є дещо, про що поки ніхто не знає. 

Вони переглянулися. 

— Звучить серйозно, — сказав Остап. 

Я глибоко вдихнув. 

— Я домовився на роботі, щоб мене перевели працювати в офіс у вашому місті. 

Вони мовчали. 

— Тобто… назавжди? — перепитав Орест. 

— Так. Я вже виставляю свою квартиру на продаж. Знайшов ріелтора. І паралельно підшуковую житло тут. Хочу купити квартиру у вашому місті й переїхати. 

Слова прозвучали вголос — і стали реальнішими. 

— Це поки секрет, — додав я. — Настя не знає. 

Кілька секунд вони просто дивилися на мене. 

А потім Остап різко видихнув: 

— Ти серйозно зараз? 

— Абсолютно. 

Орест усміхнувся. Не іронічно. Не стримано. По-справжньому. 

— Ти ж розумієш, що це величезний крок? 

— Розумію, — відповів я. — Але я вже давно вирішив. Я не хочу бути “десь там”. Я хочу бути поруч. Постійно. Не на вихідні. Не на тиждень. А поруч у житті. 

Вони мовчки переглянулися. 

І я побачив у їхніх очах те, чого боявся не побачити — повагу. 

— Знаєш, — сказав Орест, — не кожен би так зробив. 

— Це не “кожен”, — додав Остап. — Це той, хто справді кохає. 

У грудях стало тепло. 

— Ми нічого їй не скажемо, — твердо сказав Орест. — Обіцяємо. 

— Секрет під замком, — підтвердив Остап. — А з квартирою допоможемо. Знаємо пару нормальних районів. І агентів можемо порадити. 

Я усміхнувся. 

— Дякую. Для мене це важливо. 

Остап поплескав мене по плечу. 

— Якщо ти готовий залишити своє місто заради неї… значить, ти не просто “хлопець”. Ти — серйозно. 

Я глянув у вікно. За склом повільно падав зимовий сніг. 

Попереду було багато змін. 

Але я був спокійний. 

Бо я вже зробив вибір. 

І цей вибір — Настя.