ГЛАВА 41.

Глава 41.Я відчуваю 

Минуло п’ять днів після операції. 

І цього ранку все було інакше.
Легше. Світліше. Спокійніше. 

Я прокинулась із відчуттям сили в тілі. Не тієї, що одразу піднімає з ліжка, а внутрішньої — тихої, впевненої. 

— Сьогодні виглядаєш набагато краще, — усміхнулася мама, поправляючи подушку. 

— Бо я і почуваюсь краще, — прошепотіла я. 

За кілька хвилин до палати зайшов лікар разом із медсестрою. 

— Ну що, Настю, будемо дивитися наш прогрес? 

Я кивнула, трохи хвилюючись. 

Спочатку — огляд швів. Лікар обережно зняв пов’язку, уважно оглянув місце операції. 

— Затягуються дуже добре. Без ускладнень. Все чисто. Організм працює ідеально. 

Я зітхнула з полегшенням. 

Але далі було те, чого я чекала найбільше. 

Огляд ніг. 

Медсестра підготувала апарат для тесту чутливості — легкі електричні імпульси, які допомагають визначити, наскільки нервові закінчення реагують. 

— Ми будемо подавати слабкі імпульси струму, — пояснив лікар. — Скажеш, коли відчуєш. 

Я стиснула край простирадла. 

Перший імпульс. 

…І я відчула. 

Ледь помітне поколювання. 

— Є, — прошепотіла я. 

Лікар подивився на показники. 

Другий.
Третій.
Сильніший. 

І кожного разу — я відчувала. 

— Тут?
— Так.
— А зараз?
— Так, відчуваю. 

Я навіть не помітила, як на очі навернулися сльози. 

Лікар зупинив тест, уважно глянув на результати… і усміхнувся. 

— 68 відсотків чутливості. 

Мама завмерла. 

— Це… добре? — тихо запитала вона. 

— Це прекрасний результат, — відповів лікар. — Для п’ятого дня після такої операції — це більше, ніж добре. Це означає, що у Насті дуже високі шанси повністю відновити функцію. Вона зможе ходити. 

Світ ніби завмер. 

— Я… зможу ходити? — ледве видихнула я. 

— Так, — твердо сказав лікар. — Попереду реабілітація, робота, зусилля. Але потенціал чудовий. 

І я… пискнула. 

Справді пискнула від щастя, як маленька дитина. 

— Мамооо! — я засміялася крізь сльози. — Я зможу ходити! 

Мама заплакала, обіймаючи мене обережно, щоб не зачепити шви. 

У грудях розливалося щось неймовірне. Тепле. Яскраве. Живе. 

У цей момент Павла не було — він пішов до магазину купити мені щось смачненьке. Казав, що пацієнтка, яка так добре тримається, заслуговує на “солодку нагороду”. 

І він навіть не підозрював… 

Що я тримаю в руках найбільшу новину нашого життя. 

Я витерла сльози і глибоко вдихнула. 

Ні. 

Поки що це буде секрет. 

Маленький, сяючий секрет, який я заховаю в серці ще на деякий час.
І коли Павло повернеться…
Я дивитимусь на нього так, ніби знаю щось чарівне. 

Але розповім — не сьогодні. 

Сьогодні я просто лежала, усміхалася й відчувала свої ноги. 

І вперше за довгий час — відчувала своє майбутнє.