ГЛАВА 40.

Глава 40. Маленькі таємниці 

Наступний день у лікарні почався спокійно.
Я лежала, зручно вмостившись на подушках, а Павло сидів поруч на стільці, трохи нахилившись до мене. 

— Я тобі розказував, як у дитинстві хотів стати археологом? — серйозно почав він. 

— Ні, — усміхнулася я. — Ти ж програміст. 

— Оце й проблема. Бо коли мені було вісім, я перекопав бабусин город у пошуках “динозавра”. 

Я засміялася. 

— І що ти знайшов? 

— Картоплю. І великі проблеми. 

Його очі світилися, коли він розповідав, як ховав “розкопки”, як бабуся ганялася за ним із рушником, і як він був переконаний, що під кожною клумбою є щось велике й доісторичне. 

Мені було так легко поруч із ним. Наче ми не в лікарні, а просто вдома, в безпечному маленькому світі. 

І саме в той момент у двері тихенько постукали. 

До палати зайшли мама й дядько Міша. 

У руках у нього було щось велике й пухнасте. 

— Ого… — видихнула я. 

Він поставив біля мого ліжка величезного ведмедя Тедді. 

Світло-коричневий, із м’яким носиком і бантиком на шиї. 

— Це щоб оберігав тебе від усього поганого, — сказав дядько Міша, трохи ніяково посміхаючись. — Тепер у тебе є персональний охоронець. 

— Він величезний, — засміялася я. — Дякую. 

Павло допоміг поставити ведмедя так, щоб він “сидів” поруч зі мною. 

— Тепер мені конкуренція, — пожартував він. 

Дядько Міша вперше уважно подивився на Павла. 

— То це і є той самий Павло? 

— Той самий, — усміхнулася я. 

Вони потиснули руки. 

— Дякую, що ти поруч із нею, — серйозно сказав дядько Міша. 

— Це навіть не обговорюється, — відповів Павло спокійно. 

Мені стало тепло від цих слів. 

Трохи згодом я обережно запитала: 

— А як там Ян? 

У палаті на мить стало тихіше. 

Дядько Міша зітхнув. 

— Він ще закритий. Злиться. Але… — він глянув на маму, — твоя мама потроху знаходить до нього підхід. Вони вже нормально поговорили. Без криків. 

Мама легенько кивнула. 

— Йому просто треба час. 

Я подивилася на свої руки. 

— Я сподіваюся, що з часом він і мене прийме. І ми зможемо стати… якщо не сім’єю одразу, то хоча б друзями. 

— Так і буде, — впевнено сказав дядько Міша. — Він добрий хлопець. Просто поранений. 

Вечір приніс ще одну несподіванку. 

Мама й дядько Міша стояли трохи збентежені, але щасливі. 

— Настю… — почала мама. 

Я одразу відчула, що щось важливе. 

Дядько Міша взяв її за руку. 

— Я зробив твоїй мамі пропозицію. 

У мене перехопило подих. 

— Що?! 

Мама усміхалася крізь сльози. 

— І я сказала “так”. 

Я розплакалася. 

— Мамо… це ж… це прекрасно! 

Павло теж усміхнувся й потиснув дядькові руку. 

— Ви молодець. Це справжній чоловічий вчинок. 

Дядько Міша трохи зніяковіло посміхнувся. 

І саме тоді Павло нахилився до нього трохи ближче й тихенько прошепотів так, щоб ніхто не почув: 

— Я теж планую. Але це поки секрет. 

Дядько Міша хитро підморгнув. 

— Я могила, — ледь чутно відповів він. 

Я нічого не почула. Лише помітила їхні загадкові посмішки. 

— Що ви там шепочетесь? — підозріло запитала я. 

— Чоловічі розмови, — швидко відповів Павло. 

— Ой, знаю я ваші “чоловічі розмови”, — засміялася мама. 

Так і закінчився четвертий день після операції. 

З великим ведмедем-охоронцем.
З новиною про заручини мами.
І з дивним відчуттям, що наше життя змінюється не тільки через операцію. 

А й через любов. 

І, можливо, дуже скоро на нас чекає ще одна несподівана новина.