ГЛАВА 39.

Глава 39. Лікарняні будні 
( Від імені Насті) 

Минуло три дні після операції. 

Три непрості, але світлі дні.
І всі вони — поруч із Павлом. 

Він майже не відходив від мене. Вони з мамою та братами чергувалися: хтось приносив їжу, хтось допомагав лікарям, хтось просто сидів поруч і розповідав щось кумедне, щоб я не зациклювалась на болю. 

Перший день був важким.
Другий — трохи легшим.
На третій я вже сама відчувала, що стає краще. 

Біль був, слабкість теж, але з кожним ранком я прокидалася з відчуттям маленької перемоги. 

Лікарі приходили щодня. Оглядали, перевіряли реакцію, питали про самопочуття. 

— Динаміка хороша, — казали вони. — Все йде вгору. Продовжуємо в тому ж темпі. 

І ці слова звучали як музика. 

У палаті майже постійно хтось був. Мама обережно поправляла ковдру. Павло тримав мене за руку, коли було боляче. Брати приносили фрукти, соки… і свої нескінченні жарти. 

Особливо весело ставало, коли Остап і Орест починали “атакувати” Павла. 

— Слухай, Паша, — починав Остап, вмощуючись на підвіконні. — А ти вже придумав, де весілля робити? 

— І скільки дітей плануєш? — підхоплював Орест. — Бо ми хочемо племінників. Багато. 

Я червоніла, а Павло намагався тримати серйозне обличчя. 

— Хлопці, — казав він, — ви спочатку дайте вашій сестрі поправитись , а там уже побачимо. 

— О, так він вже планує! — вигукував Остап. 

— Ми все чуємо! — додавав Орест. 

Я сміялася так, що аж шви боліли. 

— Обережно, — бурчав Павло, але сам ледве стримував посмішку. 

— Побачите ще, — жартівливо відповідав він, — будете няньчити. 

— Ми? — обурювалися брати. — Та ми тільки контролювати будемо! 

Навіть медсестри посміхалися, проходячи повз палату. У лікарні всі вже знали, що в мене “весела команда підтримки”. 

І знаєте що? Це справді допомагало. 

Бо одужання — це не тільки уколи, крапельниці й процедури.
Це ще й сміх.
Тепло.
Обійми. 

Увечері, коли всі трохи стихали, Павло сідав ближче до мого ліжка. 

— Як ти? — тихо питав. 

— Краще, — відповідала я щиро. 

І це була правда. 

Я бачила в його очах втому, але ще більше — гордість і турботу. Він мінявся з мамою, щоб я не залишалася сама ні на хвилину. 

Три дні. 

Маленький відрізок часу.
Але для мене — це був початок нового шляху. 

Лікарі казали, що все йде добре. Що реабілітація попереду. Що роботи багато. 

Але я вже не боялася. 

Бо поруч були ті, хто вірив у мене більше, ніж я сама. 

І так проходили лікарняні дні — крок за кроком, жарт за жартом, з надією, що з кожним новим ранком я стаю ближчою до свого першого справжнього кроку.