ГЛАВА 33.

Глава 33. Вечірні розмови 

(Від імені Насті) 

Вечір уже опустився на наше місто, і я сиділа на своєму ліжку, обійнявши подушку. Поруч зі мною були Орест і Остап, які весь час тихо посміювалися, підслуховуючи мою розповідь. Вони як завжди намагалися підбадьорити мене після сьогоднішнього знайомства з Яном, але самі не приховували, що трохи повеселилися з його вибухової реакції. 

Мобільний завібрував на моєму комоді — відеодзвінок від Павла. Я швидко натиснула «Прийняти» і на екрані з’явилося його усміхнене обличчя. 

— Привіт, моя квітко! — промовив він і одразу підморгнув. 

Я глибоко видихнула, відчуваючи, як напруга дня поволі відступає. 

— Привіт, — тихо сказала я. — Павле… сьогоднішнє знайомство з Яном… було… складним. 

Він нахилив голову і уважно дивився на мене. 

— Розкажи, — прошепотів він, а його очі світилися підтримкою. 

Я глибоко вдихнула і почала: 

— Ми приїхали, все було нормально спочатку… Михайло намагався говорити з ним, мама теж. Я намагалася з ним розмовляти, але він весь час у телефоні. І… потім він різко зірвався… сказав, що ніхто не замінить йому маму, і що він точно не мріяв про зведену сестру… інвалідку… — я відчула, як голос підскакує від емоцій, і швидко додала: —  Орест і Остап його трохи обізвали «малолітнім бовдуром». 

Я глянула на братів, і вони лише тихо сміялися, розуміючи, що я трішки «приправила» історію для Павла. 

— Я сказала їм, що йому лише 16, і що все це через втрату мами… — продовжила я. — Але… все одно було важко… 

Павло мовчки слухав. Я чула його глибокий вдих, відчуваючи, як він засинає у своїй підтримці, навіть через екран. 

— Квіточко… — промовив він ніжно, — ти все зробила правильно. Ян ще молодий і розгублений. Це не твоя провина. І я знаю, що ти для нього як сонце, хоч він ще цього не бачить. 

Я відчула, як теплий клубок радості і спокою розливається по грудях. Стільки підтримки від Павла… Його слова були моїм рятівним острівцем після сьогоднішнього випробування. 

— Дякую, — тихо сказала я. — Я… просто хотіла, щоб ти знав. 

— Я завжди буду знати, моя квітко. І пам’ятай: ти для мене — найважливіше, що є, — відповів Павло. 

Ми ще трохи розмовляли, сміялися над витівками братів, і навіть над тим, як вони трохи «підкололи» Яна. Орест і Остап тихо підморгували мені з боку, ніби підтверджуючи, що вони на моєму боці. 

Коли дзвінок закінчився, я відчула, як тривога і сум сьогоднішнього вечора трохи відступили. Павло підтримував мене, навіть через тисячі кілометрів, і це відчуття тепла і безпеки зробило вечір набагато легшим. 

Я обійняла подушку, глянувши на братів: 

— Знаєте, хлопці, Павло правий… Я не сама. 

І навіть вони посміхнулися, розуміючи, що наша маленька сім’я — унікальна і міцна, хоч іноді життя підкидає випробування.